Читати книгу - "Карта днів"

— Джейкобе, стій, — озвалася Емма.

— Народе, ви б не могли вийти на хвилинку надвір, поки я тут усе зроблю?

— Джейкобе! — Емма схопила мене за плечі. — Стоп.

— Я скоро, — сказав я. — Він не жив так. Клянусь.

— Знаю, — мовила Емма. — Ейб навіть не снідав без чистої сорочки з комірцем.

— Саме так, — відповів я. — Тож…

— Ми хочемо допомогти.

Обличчя Єноха витягнулося:

— Ми хочемо?

— Так! — вигукнула Олівія. — Ми всі в ділі!

— Я згодна, — сказала Бронвін. — Не слід усе тут залишати так.

— А чому ні? — спитав Єнох. — Ейб мертвий. Кого хвилює, чи його будинок чистий?

— Нас хвилює, — відповів Мілард, і Єнох спіткнувся, наче той його штовхнув. — І якщо ти не збираєшся допомагати, то піди й залізь знову в багажник!

— Так! — вигукнула Олівія.

— Не треба насильства, друзяки. — Єнох схопив віник у кутку і закружляв із ним по підлозі. — Дивіться, я в грі. Вжик-вжик!

Емма ляснула в долоні:

— То зробімо з цього місця цукерку!

І ми швиденько стали до роботи. Емма взяла командування на себе, віддаючи накази, наче сержант-інструктор, що допомогло їй, як я думаю, відволіктися від болісних спогадів.

— Книги на полиці! Одяг — у шафи! Сміття — у бачки!

Бронвін однією рукою підняла крісло Ейба над головою:

— Куди його?

Ми повитирали пилюку та попідмітали підлогу. Ми повідчиняли вікна, щоб запустити свіже повітря. Бронвін повиносила килими, що кожен був завбільшки з кімнату, на подвір’я та повибивала з них пил — сама. Навіть Єноха, схоже, ця робота перестала обтяжувати, щойно ми ввійшли в потрібний ритм. Усе навколо було вкрите пилом та брудом: і наші руки, і наш одяг, і наше волосся. Але ніхто не ремствував.

Коли ми працювали, я всюди наче бачив примарні óбрази мого діда. То він ніби у своєму картатому кріслі читав один зі своїх шпигунських романів. То начебто його силует показався був навпроти вікна у вітальні, звідки мій дід зазвичай просто, бувало, дивився… за поштарем, як він казав, а потім чувся його приглушений сміх. То ось він начебто схилився над баночкою польської тушонки на кухні, викладаючи її на тарілку, а заразом розповідаючи мені якісь історії. То ось на великому креслярському столі, котрий він тримав у гаражі, він разом зі мною малює географічні карти в пообідню літню пору, і тільки кнопки канцелярські повсюди та безкінечна дідова розповідь. «Куди має текти ріка?» — бувало, запитував він, вручаючи мені синій маркер. «А що з містом?» І тільки сиві волосинки, наче кучері диму, в’ються над його головою. «А може, краще так?» — запитував він, ведучи моєю рукою трохи туди чи сюди.

Коли ми із друзями закінчили, то вийшли на ланаї,[16] щоб освіжитися під легким бризом та повитирати спітнілі лоби. Звісно, Єнох казав правду: нікого насправді не хвилювало, чи цю роботу виконає хтось.

Це був жест — даремний, але дуже важливий. Друзі Ейба не змогли побувати на його похороні, тож прибирання його дому стало свого роду їхнім прощанням.

— Ви, народе, не повинні були цього робити, — сказав я.

— Знаємо, — відповіла Бронвін. — Але це було добре.

Вона потягнула за кільце та відкрила содову, яку ми знайшли в холодильнику, зробила великий ковток, задоволено зригнула та передала баночку Еммі.

— Мені шкода лиш, що інших тут не було, — зауважила Емма, роблячи невеличкий ковток. — Ми повинні привезти їх пізніше, щоб вони теж це побачили.

— А ми ще не закінчили? — спитав Єнох, і в голосі його пролунало величезне розчарування.

— З будинком усе, — відповів я. — Якщо не хочеш поприбирати у дворі, звісно.

— А як щодо оперативного штабу? — поцікавився Мілард.

— Як щодо чого?

— Ну, знаєте, то таке місце, де Ейб планував атаки проти порожняків, отримував закодовані повідомлення від інших мисливців тощо… Напевне, він мав його.

— Він, е-е… Ні, він не мав.

— Можливо, він не розповів тобі, — сказав Єнох. — Імовірно, у штабі було повно всякої цілком таємної фігні, а ти був іще надто маленьким і тупеньким, щоб зрозуміти.

— Я впевнений, що, якби в Ейба був оперативний штаб, Джейкоб знав би, — сказала Емма.

— Так, — погодився я. Хоча і не був таким упевненим. Я й досі залишався все тим же малюком, котрий після того, як мій дідусь розповів був мені правду про дивних, дозволив шкільним задиракам переконати себе, що то все казка. І тоді ж таки я просто в обличчя назвав його брехуном, що, як я знаю, завдало болю його почуттям. Так що, можливо, він і не довірив би мені таку таємницю, тому що я не довіряв йому. Але загалом, якщо подумати, — як можна заховати щось на кшталт оперативного штабу в такому маленькому будиночку?

— А як щодо підвалу? — спитала Бронвін. — Ейб, напевне, мав укріплений підвал, котрий захищав від атак порожняків.

— Якби він мав таке місце, — сказав я, відчуваючи певне роздратування, — то його не вбив би порожняк, чи не так?

Бронвін виглядала ображеною. Якусь мить тривало ніякове мовчання.

— Джейкобе? — відважилася озватись Олівія. — Це те, що я думаю?

Вона стояла біля сітчастих дверей, що вели на заднє подвір’я, а її рука повільно сковзала вниз уздовж довгої рваної рани у дверній сітці, краї котрої коливалися від вітру.

Я відчув новий спалах гніву щодо батька. Чому він не полагодив сітку або не зірвав зовсім? Чому вона й досі висіла там, наче речовий доказ на місці скоєння злочину?

— Так. Ось тут і зайшов порожняк, — відповів я. — Але все відбулось не тут. Я знайшов дідуся… — я показав на ліс, — он там.

Олівія і Бронвін обмінялися важкими поглядами. Емма дивилася в землю, і її щоки були блідими. Можливо, усе це, врешті-решт, було для неї занадто.

— Там нема на що дивитись, реально. Лише кущі і все таке, — сказав я. — І я не знаю, чи знову знайду точне місце. Узагалі.

Брехня. Я міг би знайти його із зав’язаними очима.

— Якби ти постарався, — мовила Емма, дивлячись мені в очі.