Читати книгу - "Мелодія кави в тональності сподівання"

Воно й не дивно. Вуйко лише нерви їй псував, постійно скандалив, прискіпувався до дрібниць, вимагав суворого звіту за кожну копійку, гнівався на всіх ні за що ні про що, контролював кожен крок, ще й не дозволяв найняти помічницю, а вимагав, щоб уся робота робилася швидко та бездоганно. Та що там казати. Про небіжчиків говорити погано ніби й не можна, але треба визнати, що вуйко таки додав тітці сивого волосся на скроні. Без нього вона віджила.

Анна обвела поглядом кухню і, відповідаючи на привітання присутніх, усміхнулася. Сьогодні тут зібралися лише найменші діти тітки, Павлусь та Марися. Павлуся вона виняньчила з пелюшок, а зараз він був на добру голову вищим від неї. А от Марися хоч і була старшою за брата на два роки, проте зріст мала порівняно невеличкий і статуру делікатну. Марисі виповнилося 17 років і наразі вона була незаміжньою, проте, як казала тітка, вже мала залицяльника, який виглядав перспективною для неї партією. Інші дівчата давно повиходили заміж, мали по декілька дітей і мешкали окремо. Середульший син тітки Стефи зараз навчався у Відні і приїздив додому лише на ферії.[31] З тіткою залишився мешкати її одружений старший син Петро, проте зараз його на кухні не було. Напевно, подався кудись у справах. Він тепер найстарший у родині, і вся робота в пекарні – це його безпосередній обов’язок і клопіт.

Анна перевела погляд на тітку.

– Вирішили того року всі разом до вас приїхати в гості. Ціле літо житимемо в маєтку, то по дорозі туди надумали заїхати й до Жовкви.

Вона озирнулася на своїх дітей. Дівчата притихли і явно не почувалися тут упевнено. Люцина дивилася на все з обережним занепокоєнням і здивуванням. Очевидно, соромилася. Еля та Яся більш сміливо привіталися з родиною, проте й вони залишилися стояти майже при порозі. І лише малий, якого спустили з рук, спочатку на мить завмер, потім діловито і серйозно обвів поглядом кухню, придивився уважніше до великої різьбленої скрині з мальованими на ній яскравими квітами, а відразу потому, анітрохи не кремпуючись,[32] помандрував її вивчати.

Анна ледь усміхнулася.

– Еля, Яся, Люцинко, ви теж не стійте тут при порозі. Заходьте, сідайте. Марисю та Павлуся ви вже бачили. Знайомити вас не треба. Років три тому бавилися разом. Як забули, то згадайте собі.

Вона прослідкувала поглядом за доньками, які без особливого ентузіазму присіли на лаву біля столу, і тихенько зітхнула. Таки варто привозити дітей частіше в Жовкву, бо й не знатимуть, де та як росла їхня мама, і нікого, окрім родини Адама, не визнаватимуть. Вже зараз її родина ледь не чужі для них люди. Аж ніяк не хочеться, щоб так було й у майбутньому. Свого часу зробила надто великі поступки Адаму та його родині. Фактично відмовилася від власної родини, і тепер дуже шкодувала про це. З братом Андрієм досі стосунки напружені. Не знати, чи й покращаться колись. Щось вона втратила таке, чого аж ніяк не можна було втрачати. Відриватися від власного коріння – це велика помилка для людини. Те, що було у дитинстві та юності, продовжує жити в людині, і вже незабаром почуваєшся так, ніби відмовився від часточки власної душі та серця. А з напівмертвим серцем жити ой як непросто.

Анна зітхнула і перевела погляд на тітку.

– Думала, не виберемося того року в маєток, але з Божою допомогою таки зібралися. Навіть Адась нічого несподіваного не встругнув. У дорозі виспався і… – вона глянула на малого, який саме в цю мить намагався припідняти важку ковану ляду на скрині й обірвала себе на півслові. – Адась, не зачіпай! Пальця притиснеш. Негайно облиш!

Перехопивши стривожений погляд Анни, тітка ступила декілька кроків до малого й підхопила його на руки.

– Як ся маєш, малий збитошнику? Маму слухати треба. Дивися, як виріс з того часу, як бачилися на Різдво. – Вона поцілувала малого в щічку, спробувала обійняти, проте Адась лише насторожено насупився та відхилився від неї якомога далі. – О, ти диви, який… Так давно не бачилися, що й тітку забув. Підійшовши ближче, Анна забрала малого з тітчиних рук.

– Йому минеться. Тепер ми частіше приїздитимемо у Жовкву. Адась підріс, то з ним легше кудись виїхати. – Вона опустила малого на долівку біля Люцини. – Люцинко, дитино, приглянь за малим. Зараз принесемо йому забавок зі стриху, то на дві години матимемо чистий спокій.

Анна перевела погляд на сина і ніжно йому усміхнулася.

– Адась, ти ж у нас великий хлопчик. Чемно бавитимешся? Правда ж?

– А куди він дінеться? – Люцина теж усміхнулася і взяла малого за руку. – Певна річ, що буде чемним. Пішли зі мною, я тобі зараз щось гарне покажу на подвір’ї. Бачив, там біля хати гойдалка є?

Тітка Стефа провела поглядом малого, якого тримала за руку Люцина.

– А малий у тебе, Анно, просто викапаний Адам. Це ж треба, щоб так сильно вдався в тата. Ото б Адам тішився сином, – вона затнулася і глянула на небогу. – Ти вже вибач. Не хотіла тобі душу тривожити.

– Нічого, цьоцю, – Анна ввічливо усміхнулася, ще раз глянула тітці в очі й стенула плечима. – Те, що людині призначено, все одно сталося б. На все воля Божа. Я звикла, що Адам помер. Тітка Стефа кинула на Анну швидкий погляд і промовчала.

Небога виглядала на цілком безпристрасну і таку, що змирилася з власною долею, проте всі рідні пам’ятали, як важко вона пережила смерть чоловіка, і тепер не обманювалися її незмінною незворушністю в розмовах про Адама.

В Анні тепер взагалі мало залишилося від неї колишньої. Стала потайною, стриманою, іноді аж надто офіційною, все частіше ніхто не здогадувався, про що вона думає і що відчуває насправді. Замкнулася в собі, ніби в міцній шкарлупі. Й не достукаєшся до неї. Стримана, відсторонена від світу, серйозна й аж занадто спокійна. Навіть із рідними тепер така. Так, ніби її тут хтось не зрозуміє чи осудить.

Ще раз перехопивши ввічливу усмішку небоги, тітка відвела погляд. Зрештою, хто там її тепер зрозуміє. Може, у них у Львові саме так і прийнято. Крутиться серед великого панства,