Читати книгу - "Сварлива рок-зірка в літах, Рік Вейкман (Wakeman)"

Я чудово провів час з Ford Anglia. Я ще вчився в школі, тому водіння власного автомобіля зробило мене досить значною людиною. Ще краще було, коли я позичав "Стандарт Енсайн" мого тата. Він мав гальма, що було величезним покращенням у порівнянні з "фордом". "Енсайн" мав три робочі передачі та панель приладів, яка підсвічувалася. Я міг запакувати в нього все своє спорядження, тому, коли мав важливий концерт, я запитував свого тата, чи можна позичити його машину.

Одного року "Енсайн" мав зіграти ненавмисну роль в одному з моїх найбільш відомих і пам’ятних концертів. Я познайомився з трубачем Армії порятунку під час перебування в Atlantic Blues у Неасдені – геніальним хлопцем з Вест-Індії, який, як і я, був великим фанатом Отіса Реддінга та Вілсона Пікетта, усієї музики в стилі соул. "Я знаю всі їхні мелодії, я співаю їх цілий день у своїй спальні, і я знаю всі рифи духових", — сказав він мені. У той час танцювальні вечори зазвичай проходили одним із двох напрямків – або по маршруту "Jerry and the Peacemakers", або по цьому американському шляху Отіса та друзів. Мене набагато більше приваблює цей соул-матеріал, і я дуже хотів зіграти його наживо. Ми обмінялися номерами і сказали, як було б чудово пограти разом.

У нас в школі влаштовували танці, де грав живий оркестр. Заступник директора, містер Райт, якось почув десь плітки, що я в гурті (і я повинен визнати, що я згадав кільком друзям на шкільному майданчику, що в моєму гурті є цей темношкірий американський соул-співак), і я був дещо здивований, коли він запитав мене, чи не приведу я свій гурт на танцювальний вечір. І він помилково сказав: "Я чув, що у вашій групі може бути чорний американський соул-співак, Вейкман?".

Ще більш помилково я сказав: "Так".

Я чітко пам’ятаю, як стояв там і думав про себе: "І як ти збираєшся вибратися з усього цього?".

Однак правда полягала в тому, що я просто хотів грати (а тут була нагода попрацювати з тим хлопцем, яким я познайомився з оркестру Армії спасіння), тож маленька біленька брехня про національність роз’їдала волосся. Я мучився близько трьох днів, поки не натрапив на його номер. Я тут же зателефонував йому.

- Хей, а ти не хочеш заспівати Mustang Sally, Shake і Midnight Hour та інші подібні номери? З моєю групою, на шкільних танцях?

- О, так!

Хлопець був такий схвильований.

Невдовзі ми репетирували разом з іншими друзями-музикантами, і трубач-співак був блискучим, абсолютно сенсаційним. Я і сам був дуже схвильований, поки не повідомив йому час шкільних танців. Проблема полягала в тому, що він не міг приїхати туди дуже рано, оскільки працював у лондонському транспорті кондуктором, і йому спочатку треба було закінчити зміну, а потім повернутися додому, зняти робочий одяг, взяти сценічне спорядження та поїхати до школи трьома автобусними маршрутами. У кращому випадку він міг встигнути до восьмої години. Шкільні танці починалися о сьомій і повинні були закінчитися до десятої.

Потім у мене був мозковий штурм.

- Слухай, ми можемо це обійти. Я їм скажу, що ти приїдеш здалеку.

- Але ж, Рік, я живу лише в Херлсдені.

- Досить далеко. Просто підтримуй мене в цьому.

Він погодився, і ми були готові.

За тиждень до танців я підняв ажіотаж щодо гурту, сказавши, що мій чорношкірий американський соул-співак насправді прилітає з Мемфіса спеціально на цей вечір. Соціальний контекст цього полягає в тому, що тоді в школі було не так багато чорних дітей, тому зробити припущення, що він американець, було цілком здійсненним. Школярі не вірили своєму щастю, галас навколо школи був неймовірний, а квитки розходилися як чортів золотий пил.

Настав вечір танців, і заступник директора прийшов почати концерт. "Вейкман і його зірковий гурт гратимуть для вас сьогодні ввечері, і я радий повідомити, що один із провідних американських соул-співаків зараз вирушає з аеропорту, щоб бути тут сьогодні ввечері. До того ж часу ми будемо грати грамзаписи.

Нарешті хлопець з’явився, виглядаючи виснаженим, але рвався виступати. "Так, Рік, — сказав він, — це був справді довгий день — три окремі пересадки, щоб дістатися сюди".

Тоді він дістав свою трубу з вибитим на ній логотипом Армії порятунку. Я спробував прикрити логотип своїм пальто, і, на щастя, ніхто цього не помітив.

Коли ми йшли до сцени, він сказав: "Нагадай мені, звідки я мав приїхати, Рік?".

- Мемфіс.

Спокійний, як удав, він сказав:

- Добре, без проблем.

Ми пішли й почали грати, наш соул-співак вийшов, затанцював, як Літл Річард, і блискуче співав, і зал втратив розум. Хлопець був сенсацією. Після цього він підійшов до мене і, незважаючи на те, що був зіркою шоу, сказав: "Рік, ти, без всякого сумніву, зробиш кар’єру в цій грі. Якщо ти зміг переконати повний зал людей, що вони слухають афроамериканську легенду соул-співу з Мемфіса, хоча насправді це трубач Армії спасіння та кондуктор автобуса з Харлсдена, тоді тобі судилося зайти далеко".

Після тріумфу епізодичного виступу співака з Мемфісу, був один такий хлопець, і вчителі хотіли, щоб саме він організував шкільні танці наступного року. І тут саме тут на сцені з'являється "Стандарт Енсайн" мого тата.

Але, все по черзі.

Проблема полягала в тому, що я втратив зв’язок зі своїм приятелем-кондуктором; після шоу ми обоє домовилися знову грати разом, але чомусь цього так ніколи і не сталося. Однак тепер очікування були настільки високі, що цього разу школа запропонувала заплатити 35 фунтів стерлінгів за виступ мого гурту.

На той час це були великі гроші: професійні групи виходили грати приблизно за двадцять, можливо, за 25 фунтів стерлінгів, тож це було невелика фортуна. Я сів з містером Райтом і пояснив, що, на жаль, через безпрецедентну кількість замовлень, які мала моя група, і широкий інтерес бізнесу звукозапису, ми зазвичай виходили б за £50 або більше. Що, напевно, було правдою, якби я все ще мав гурт, але ж ні. Я думав про створення нового, але насправді не дійшов до цього.

- Ну, ми маємо лише 35 фунтів, Рік. Чи можете ви ще раз заграти для нас?

- Оскільки це для школи, сер, так, ми це зробимо.

Я