Читати книгу - "Жінка у вікні"

— Я дещо занепокоєний після нашого минулого сеансу.

Я мовчу.

— Я… — Ні, не знаю, що сказати.

— Сподіваюся, що ці корективи з медикаментами підуть на користь.

Я продовжую мовчати.

— Анно?

— Так. Я також на це сподіваюся.

Його голос знову десь затирається.

— Що ви кажете?

За мить він вже звучить на повну потужність.

— Ці пігулки, — каже він, — не можна вживати з алкоголем.

28

На кухні я заливаю в себе червоного сухого навздогін пігулкам. Розумію турботу доктора Філдінґа, справді; усвідомлюю, що алкоголь — це депресант, тож навіть сам по собі не підходить для людини в депресії. Я тямлю. Я навіть писала про це: «Юнацька депресія та зловживання алкоголем» у «Журналі педіатричної психології» (том 37, номер 4), співавтор — Веслі Бріл. Я можу процитувати наші висновки, якщо треба. Як казав Бернард Шоу, я часто цитую себе, і це додає пікантності моїм розмовам. Шоу також говорив, що алкоголь — це анестезія, за допомогою якої ми переживаємо операцію життя. Старий добрий Шоу[166].

Тому, їй-богу, Джуліане: це ж не антибіотики. До того ж, я майже рік змішувала свої ліки, і подивись на мене тепер.

Мій ноутбук лежить на кухонному столі, під шибкою, з якої на нього проливається сонячне світло. Я розкриваю його, відвідую «Агору», проводжу інструктаж для двох новеньких, долучаюся до чергової дискусії щодо ліків («Жодні ліки ні в якому разі не можна приймати з алкоголем», — проповідую я). Один — лише однісінький — раз я кидаю швидкий погляд на будинок Расселлів. Ітан у своїй кімнаті за столом щось клацає за комп’ютером — мабуть, у щось грається або пише проект; у будь-якому випадку, не в інтернеті лазить… А у вітальні сидить Алістер із планшетом у руках. Сім’я двадцять першого століття. Джейн не видно, але це й на краще. Мене це не стосується. Забагато подразників.

— До зустрічі, Расселли, — кажу я та повертаюся до екрана телевізора. «Газове світло» — Інґрід Берґман, соковита, як ніколи, повільно божеволіє[167].

29

Після ланчу я знову сиджу із ноутбуком, коли бачу, що «БабуняЛіззі» зайшла на «Агору», маленька іконка навпроти її імені перетворилася на усміхнене личко-смайлик, так ніби бути присутнім на цьому форумі — велике задоволення та щастя. Я вирішую випередити її.

доктор_тут: Привіт, Ліззі!

БабуняЛіззі: Привіт, докторко Анно!

доктор_тут: Як там погодка у Монтані?

БабуняЛіззі: Надворі дощить. Тим краще для такої домашньої дівки, як я!

БабуняЛіззі: А яка погода у місті Нью-Йорку?

БабуняЛіззі: Це не по-селюцькому так говорити? Може, мені краще писати просто НЙ?

доктор_тут: І так, і так нормально! Тут сонячно. Як ваші справи?

БабуняЛіззі: Сьогодні важче, ніж учора.

Я сьорбаю вино, перекочую його язиком.

доктор_тут: Буває. Прогрес не завжди йде гладко.

БабуняЛіззі: І не кажіть! Мої сусіди принесли мені додому продукти.

доктор_тут: Як чудово, що ва соточують такі хорші люди.

Дві помилки. Більше двох келихів вина. Досить непоганий середній рівень, думаю я собі. «Досить, курва, непоганий», — повторюю я сама собі, роблячи черговий ковток.

БабуняЛіззі: АЛЕ: є велика новина, що… мої сини приїдуть до мене в суботу. Я справді хочу мати змогу вийти з ними прогулятися. Справді-справді!

доктор_тут: Не будьте надто суворою до себе, якщо з першого разу не вдасться.

Пауза.

БабуняЛіззі: Знаю, це важке словечко, але мені складно не відчувати себе «божевільною».

Справді важке, воно прохромлює й мені серце. Я осушую келих, закочую рукави халата, пальці кидаються на клавіатуру.

доктор_тут: Ви НЕ божевільна. Ви — жертва обставин. Те, що ви переживаєте — справжнє пекло. Я просиділа вдома останні десять місяців і як ніхто інший знаю, наскільки це важко. ПРОШУ, ніколи не вважайте себе божевільною, невдахою чи ще кимось, окрім як міцною та винахідливою людиною, яка набралася смілилвості попросити про допомогу. Ваші сини повинні вами пишатися, а ви повинні пиаштися[168] сама собою.

Fin[169]. Не поезія. Навіть не назвеш правильною англійською — пальці постійно зісковзували з клавіш — та кожнісіньке слово несе правду. Чітку правду.

БабуняЛіззі: Це чудово.

БабуняЛіззі: Дякую вам.

БабуняЛіззі: Не дивно, що ви психологиня. Точно знаєте, що сказати та як це сказати.

Відчуваю, як по губах розповзається посмішка.

БабуняЛіззі: У вас є своя сім’я?

Посмішка завмирає.

Перед тим, як відповісти, наливаю собі ще вина. Воно по вінця заповнює келих; нахиляю голову й відсьорбую скраю. Вино тече підборіддям, скрапує на халат.

Я вмащую його у махрову тканину. Як добре, що Ед цього не бачить. Як добре, що ніхто цього не бачить.

доктор_тут: Є, але ми не живемо разом.

БабуняЛіззі: Чому ж так?

Справді, чому? Чому ви не живете разом, Анно? Я підношу келих до рота, потім відставляю вбік. Картина розкривається переді мною, наче японське віяло: широкі пласти снігу, готель, схожий на коробку цукерок, застарілий автомат із льодом.

І, на власний подив, я починаю їй розповідати.

30

Десять днів перед тим ми вирішили жити нарізно. Це була відправна точка, «одного разу» цієї історії. Чи, радше — якщо бути повністю чесною, казати чітку правду — Ед вирішив, а я погодилася, у принципі. Визнаю, я не думала, що так станеться, навіть коли він викликав маклера. Думала, він мене розігрує.

Чому, міркую я, Ліззі хай не хвилює і до себе не прикладає. Це не до прикладання для Ліззі, як сказав би Веслі; він любив таку побудову речень. Думаю, він не змінився. Але ні: «чому» не таке важливе, не в цьому випадку. «Де» та «коли» я розповісти можу.

Вермонт, минулого грудня, відповідно, коли ми упакували Олівію в «Ауді» та погнали по шосе 9A, через Генрі Гадсон Брідж[170], геть від Мангеттену. За дві години, пробігаючи через північ штату Нью-Йорк, ми звернули на те, що Ед любив називати манівцями: «…де купа придорожніх закусочних і кав’ярень із млинцями, саме те, що нам треба», — обіцяв він Олівії.

— Мама не любить млинці, — сказала вона.

— Тоді вона може відвідати магазин із рукоділлям.

— Мама не любить рукоділля, — сказала я.

Як виявилось, манівці того регіону абсолютно відсталі в тому, що стосується млинців і крамниць із рукоділлям. Ми знайшли єдиний «АйГОП»[171] у найсхіднішій частині Нью-Йорка, де Олівія змогла вимочити вафлі у кленовому сиропі (який виготовляли тут же, як було вказано в меню), а ми з Едом пронизували одне одного швидкими поглядами через стіл. Зовні почало трусити