Читати книгу - "Гра престолів"

Трохи згодом мейстер Лувін зліпив глиняного хлопчика і вбрав його в Бранів одяг, а тоді скинув зі стіни вниз у двір — показати, що станеться з Браном, якщо він упаде. Весело було, а по всьому Бран поглянув на мейстра й мовив: «Я не з глини. Та й узагалі я не можу впасти».

Потім деякий час гвардійці ганяли його по дахах, намагаючись стягнути вниз. Ото були веселощі! Це було як гратися з братами, от тільки перемагав завжди Бран. Жоден з гвардійців не вмів так спритно лазити, як Бран, навіть Джорі. Та здебільшого вони його й не помічали. Люди не дивляться вгору. Це Бранові теж подобалося: він, вважай, був невидимий.

Любив він і відчуття, коли камінь по каменю видирався муром, міцно чіпляючись пальцями на руках і ногах за тріщини й виступи. Перш ніж лізти нагору, він завжди скидав черевики — так він почувався, наче в нього чотири руки замість двох. Любив він і глибокий приємний біль у м’язах. І смак повітря нагорі — солодкий і холодний, як зимові персики. Любив і пташок: ворон у зруйнованій вежі, горобчиків, які гніздилися у щілинах поміж каміння, древню сову, яка спала на порохнявому горищі над зброярнею. Бран усіх їх знав.

А найбільше він любив бувати там, де ніхто не буває, бачити сірий розсип Вічнозиму, як ніхто не бачить. Так цілий замок ставав Брановим секретним місцем.

Найбільше йому подобалося на зруйнованій вежі. Колись це була сторожова башта — найвища у Вічнозимі. Але давно-давно, ще за сто років до того, як народився його батько, в неї влучила блискавка, й почалася пожежа. Верхня третина вежі завалилася всередину, і її вирішили не відбудовувати. Іноді батько посилав у вежу щуроловів, щоб ті повибирали гнізда, які завжди знаходили поміж каміння, а також обгорілі й зотлілі балки. Але ніхто ніколи не піднімався нагору на вежу — крім Брана й ворон.

Потрапити туди можна було двома шляхами. Можна було видертися збоку по стіні самої вежі, але каміння там ледве трималося: вапняний розчин, який скріплював його, давно розсипався на порох, тож Бран не любив спиратися на це каміння всією своєю вагою.

Найкраще було почати з богопралісу: видертися нагору чатовим деревом, перетнути зброярню й вартівню, босоніж перестрибуючи з даху на дах, щоб чатові не почули, що хтось є в них над головою. Так він опинявся на безвіконній стіні Першої фортеці — найстарішої частини замку,— приземкуватого квадратного укріплення, яке здавалося нижчим, ніж було насправді. Зараз фортецю населяли хіба щури й павуки, але старими мурами лазити було дуже зручно. Можна було видертися просто до кам’яних химер, які сліпими очима роздивлялися безмежну порожнечу, а тоді, переставляючи руки й перелітаючи з химери на химеру, обігнути північний бік. Звідси, якщо добре напружитися, можна було дотягнутися до зруйнованої вежі, де вона прилягала найближче. Наостанок треба було видертися почорнілим камінням до пташиних гнізд (якихось десять футів, не більше), і тоді Брана обступали ворони — подивитися, чи не приніс він зерна.

Бран з легкістю, яка приходить з практикою, саме перелітав з химери на химеру, аж тут почув голоси. Це його заскочило зненацька, і він замалим не відпустив руки. Всеньке його життя в Першій фортеці було порожньо.

— Мені це не подобається,— казала жінка. Попід Браном був ряд вікон, і голос долинав з останнього вікна з цього боку.— Це ти мав стати правицею.

— Не дай Боже,— ліниво відповів чоловічий голос.— Такої честі мені не треба. Забагато роботи.

Дослухаючись, Бран завис, чомусь боячись рушити далі. Якщо він спробує перелетіти на наступну химеру, ці двоє можуть помітити його ноги.

— Ти не розумієш, як це для нас небезпечно? — мовила жінка.— Роберт любить цього чоловіка, як брата.

— Роберт терпіти не може своїх братів. І не дивно. Від одного Станіса у будь-кого почнуться кольки.

— Не клей дурня. Станіс і Ренлі — це одне, а Едард Старк — зовсім інше. До Старка Роберт дослухатиметься. Чорти б забрали їх обох! Я мала б наполягти, щоб він зробив правицею тебе, але я була певна, що Старк відмовиться.

— Вважай, що нам пощастило,— мовив чоловік.— Король з таким самим успіхом міг зробити правицею одного зі свої братів, або навіть Мізинчика, Боже збав. Нехай у мене ліпше будуть чесні вороги, ніж гонорові, і тоді я ночами краще спатиму.

Говорили вони про батька, збагнув Бран. І захотів почути більше. Ще кілька футів... Але якщо він гойднеться перед вікном, його побачать.

— Слід буде добре за ним дивитися,— мовила жінка.

— Я ліпше подивлюся за тобою,— озвався чоловік. Голос у нього був знудьгований.— Вертайся сюди.

— Лорд Едард ніколи не цікавився, що там відбувається на південь від Перешийка,— сказала жінка.— Ніколи. Кажу тобі, він збирається виступити проти нас. Чого б іще він полишав місце, де має владу?

— Є сотня підстав. З почуття обов’язку. За велінням честі. Він мріє вписати своє ім’я великими літерами в книгу історії, або втекти від дружини, або і те, і те. А може, бодай раз у житті він хоче погрітися.

— Його дружина — сестра леді Арин. Це дивина, що Лайса не чекала на нас тут зі своїми звинуваченнями.

Бран глянув униз. Попід вікном був вузенький виступ — завширшки всього кілька дюймів. Хлопчик спробував опуститися на нього. Ні, надто високо. Він не дотягнеться.

— Ти забагато хвилюєшся. Лайса Арин — налякана корова.

— Ця налякана корова ділила ложе з Джоном Арином.

— Якби вона про щось здогадувалася, то пішла б до Роберта, а не тікала з Королівського Причалу.

— Коли той усе владнав, щоб її хворобливого синочка взяли за годованця в Кичері Кастерлі? Вона знала, що її мовчання стане запорукою життя хлопчика. Але тепер, опинившись у безпеці на вершечку Гнізда, вона могла й трохи осміліти.

— Ох ці матері,— виплюнув чоловік останнє слово, як прокльон.— Напевно, під час пологів у вас у голові щось перемикає. Ви всі божевільні,— засміявся він. То був гіркий сміх.— Нехай леді Арин сміліє, скільки їй заманеться. Хай що вона знає, хай що вона гадає, ніби знає, доказів у неї нема,— сказав він і