Читати книгу - "Патерн, Володимир Львович Єшкілєв"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Іди звідси, чоловіче, — порадила Віра. — І буде тобі щастя.
— А якщо не піду? — Гімар оглянув стельовий плафон, тоді присів на Христинине ліжко. — Задушите, як ту морську свинку?
— Яку свинку? — не зрозуміла Христина.
— Мілку, свинку-потєряшку. — Гімар виразним жестом зобразив зашморг навколо шиї. — Одна руки тримає, друга петлю накидує.
— Щось не те покурив? — зайняла бойову позицію Віра.
— Нервуєш?
— Зараз я тебе знервую.
— Конфуцій казав: «Розумний не помиляється, досконалий не сумує, а сміливий не знає страху».
— Обкурився, точно. Іди поспи.
— Усе одно не втечете. — Відповідальний робітник сцени підморгнув Христині. — Вони поставили зовнішню охорону. Ще вчора.
— Ти про що, торчок? — Віра зробила крок уперед і нависла над непроханим гостем.
— Про двох биків у «шевроле» за брамою. — Гімар дивився на неї знизу вгору; говорив тихо, безбарвно,
наче переповідав давній сон. — Здоровенні такі бики, конкретні. Я з одним із них працював у нічному клубі на Володарського. Суворий, скажу тобі, боєць. У «беркутах» служив, потім у розвідці. Тобі двома пальцями руку зламає.
— Уже злякалася.
— Злякалася, бачу.
— А якого це ти вирішив, що саме ми Мілу мочканули?
— Одного разу в лісі вбили зайця. Пішли звірі до лева і попросили його знайти вбивцю. Лев указав на їжака. Той верещить: «Я не вбивав! За що мене?» А лев каже: «За те, що колючий».
— Терпілок із нас робиш? — зрозуміла Віра.
— Навіщо мені щось робити? Ти ж по жизні терпілка.
— Що ти про мене знаєш, шнир?
— А що про тебе треба знати? — Обличчям Гімара ковзнула посмішка-приблуда; пройшла і зникла. — Тато з мамою зробили тебе по п’яні. У школі була мочалкою, потім пішла на трасу. Аборти, тріпак, больнічки, знову аборти. Потрапила в одне шоу, бо тебе трахав помічник оператора, потім на інше. І так дійшла до цієї жопи.
— А ти в нас, значить, великий філософ, — кивнула Віра. — Прохвесор. Конфуція цитуєш, план покурюєш. Сам мєлкій гадьониш, на цій помийці ваньку валяєш, а на мене десятку треф розписав? Ага... Свої пред’яви можеш собі під хвіст запхати.
— А чого ж тікаєш, якщо така целка?
— Мав би знати, ти ж біля камер трешся.
— A-а, ти про це... — Посмішка-приблуда повернулася. — Ти думаєш, я не зрозумів, заради чого ти наваляла тій курві? Ти ж тепер маєш змогу всюди кричати:
«Я пішла з шоу через конфлікт із ведучою! Вона ґвалтує учасниць!» Але тікаєш ти не через це.
— Розкажеш це лєчащєму врачу. — Віра повернулася до Гімара задом й поставила валізу на коліщатка. — Жодним бикам мене не зупинити. Тут не зона, а я не під статтею... Христе, ти зі мною?
— Не роби дурниць, — повернувся до Христини Гімар. — Вони вже про Віру знають.
— Що про мене знають?
— Те, що і я знаю.
Віра покрутила пальцем біля скроні. Сказала Христині:
— Чоловік мізки втратив, а ми його слухаємо.
— Я сервак ставив на тій секс-хаті, де Міла Вікторівна була «смотрящею». Зрозуміло?
— Мене там не було.
— А сестра твоя там була.
— У мене нема сестри.
— Так, уже нема, — кивнув Гімар.
— І ніколи не було.
— Думаєш, змінила паспорт і вони не проб’ють тебе по базах? Якщо я пробив, то для них це — як два пальці об асфальт.
— Ти мені про сестру не казала! — напружилася Христина.
— То все брехня. — Віра рушила до дверей. — Не слухай цього козла.
— Твоє справжнє ім’я — Анна, — сказав Гімар. — А молодшу сестру звали Антоніною. Красива була дівчина. Красивіша за тебе. Я бачив відео з нею. Вона не відробляла, її це все реально заводило. Класне відео, жизнєнне. І не скажеш, що в гадючнику знято. Антоніна померла два роки тому від брудного герича. Царствіє їй небесне.
— Брехня! — Віра зупинилася.
Стояла й дивилася на зачинені двері.
— Наркоту на тій хаті завжди купувала Міла Вікторівна. Купувала й роздавала дівчаткам. Із рук у руки. Я знаю. Помста за сестру — мотив серйозний.
— Засунь собі цей мотив подалі! — Віра обернулася, її обличчя стало блідим і злим, майже потворним. — Коли вона вішалася, мене й близько не було в каптьорці.
— У боксах і в барі вас обох тоді точно не було. І в жодному з туалетів. І в душових. Я всі записи з камер перевірив. На всіх поверхах. То де ж ви були?
— Де були, там були, — сказала Христина. — Де треба знають.
— А мені не хочеш сказати?
— Ні.
— ПНХ! — рявкнула Віра, — Ноги в руки і греби звідси!
— Значить, нема у вас алібі, — підсумував Гімар.
— Ти не почув, що Христя сказала?
— То лише слова.
— А ти чого хотів?
— Доказів.
— Давай йому скажемо, — запропонувала Христина.
— Мовчи!
— Нас возили на спонсорський суботник, — тихо, але виразно вимовила Христина. — Ми там до ранку лишалися.
— Почув? — Віра копнула валізу й повернулася до свого ліжка. — І забув.
— Ясно. — Гімар похитав головою, відтак підвівся і зробив руками такий рух, наче обтрушував порох зі штанів.
— І що тобі ясно? — поцікавилася Віра.
— Що ви популярні бляді.
— Невже?
— Найвірогідніше, ви не вбивали Мілу Вікторівну.
— Запав на неї, чи що?
— Чи що. — Гімар рушив до дверей.
Уже виходячи, не обертаючись сказав:
— Але вас звідси не випустять. Це не жарти. Керівництво ввело режим.
Він акуратно, без стуку, зачинив за собою двері.
— Попали ми, мала, із тим режимом, — сказала Віра, коли тиша стала зовсім гнітючою.
— Ти не казала про сестру.
— Казала, не казала... — Віра лягла на живіт, уткнулася обличчям у схрещені руки. — Та пішли вони всі.
У боксі знов запанувала мовчанка.
І тривала довго.
— Чому все так погано? — нарешті прошепотіла Христина. — Чому?
— Не все, мала, не все. — Віра підвелася, пересіла на Христинине ліжко, обняла подругу за плечі.
— А що доброго? — спитала та.
—
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Патерн, Володимир Львович Єшкілєв», після закриття браузера.