Читати книгу - "Ось відкрита долоня"

Стосунки двох людей, чоловіка й дружини. Надя міркує про це на балконі, знімаючи висушену білизну: відчіпляє прищіпки, скидає речі в порепаний пластмасовий тазик. Ось конкретний випадок: Надя і Богдан. Що вона йому дає? Готує, пере, прибирає, спить із ним… Із кожним названим пунктом якась одежинка падає долі, така собі кісточка на рахівниці. Повне обслуговування він має, all inclusive. Духовні потреби? Про це не йдеться.

Що він їй дає? Шкарпетки одна за одною летять у купку шмаття. Нічого. Нічого? Ні-чо-го.

Що їй від нього потрібно?

Справді, від нього давно вже нічого не треба – аби не рухав.

Він довго над цим працював: тепер вона має на нього тотальну алергію. На його голос, ходу, спину, звички, одяг, запах і от на сперму – на все. На спогади, на майбутнє, на теперішнє. Умова задачки зрозуміла? Авжеж. Який із цього висновок? Яке буде рішення?..

– Надю! – гукає Тамара Федорівна. – Укол! Шоста година.

Коли в Тамари Федорівни стався інсульт, Богдан злякався, що залишиться сам-на-сам із бідою. Але скоро второпав: та ж навпаки! Отепер Надя буде надійно припнута до хати, бо хто-хто, а вона так не вчинить, не покине стару безпорадну жінку. І пустився берега. Штрикав іще дошкульніше. Навіть згадав і заходився закидати Наді за її перше кохання, насміхався. Це вже було занадто. Вона сама колись усе йому розповіла, з подробицями, як просив, – було з чого знущатися.

Кінчик ампули з хрустом відламується, сховавшись у жмутику вати. Голка поволі входить у скляне горлечко, набирає в шприц прозорої рідини. Надя робить усе автоматично, звичними рухами, навіть щось каже до Тамари Федорівни: «Поверніться, сьогодні в праву зробимо, на лівій суцільні синці…» А сама думає: хтось не зрозуміє проблеми – сварливий чоловік. Або сварлива жінка. Лише посвячені знають, як це нестерпно.

Галка розуміє, але реагує надто прямолінійно.

– Ти не здатна на вчинок! – закидає категорично. – Твоя проблема – невчинок! Ти нещасна! Усвідомлюєш це? Життя оминає тебе, ти лежачий камінь на його шляху. Чуєш? Твоя нездатність на вчинок, на дію робить тебе нещасною. Іди від нього!

– Куди? Просте запитання: куди?

– Та хоч до мене, – каже Галка. – Серйозно. Спочатку до мене, а далі буде видно.

Надя хитає головою: ні. Яке там до Галки! Куди? В її однокімнатну?

– Що ж робити? – запитує.

– Я б домовилася з ним, прагматично й цинічно, – каже Галка. – А як ні, то вбила би… Мій колись вхопився за кухонний ніж – і як рубане об стіл. А я теж за ніж – і до нього. Бачила б ти цей переляк! Вони хоробрі, коли поруч полохлива курка.

Надя йде додому, обминаючи калюжі, затулившись парасолькою від косих смуг сірого дощу. Давай так, каже собі й навіть губами ворушить (набула дивної звички розмовляти з собою). Якби від тебе залежало, що ти робила би задля власного задоволення? Роботу поміняла би? Ні, роботи не міняла б, я люблю свій музей, – відказує та, інша, яка має вибір. Тоді що? Тоді… вирощувала б орхідеї у вазонах. Богдан їх не любить, вони займають місце на підвіконні, не дають курити у вікні. Одна орхідея колись була, заважала Богданові… Гаразд, що ще? Узяла б собаку з притулку. Місцева газета мало не в кожному номері публікує знімки нічийних зайд, на передостанній шпальті. Але чоловік не любить ані собак, ані котів. Далі. Зробила би перестановку в квартирі, бо всі меблі незрушно стоять на раз і назавжди визначених місцях: забагато зайвого, замало простору. Так, добре. Далі. Готувала б салати, щодня їла б домашній сир. Однак мушу купувати м’ясо, насамперед м’ясо, неодмінно м’ясо, обіду без котлет чи відбивних чоловік не потерпить, усяку зеленину-городину вважає необов’язковими додатками до основної страви. А сир домашній – то для старих людей їжа. Отже, – каже вільна Надя до Наді невільної, – ти проживаєш чуже життя. Без квітів, без собаки, у незручній обстановці, серед зайвих речей, із немилою їжею. У тебе в твоєму домі що є твого? Навіть студентський фотоальбом і дитячі книжки – у мами на антресолях. Ти заплющуєш очі й затуляєш вуха, бо твій чоловік, наче в тій пісні, як не лає, то бурчить. Аби ж лише бубонів – було б не так спустошливо, як від його потреби принижувати словами.

А Богдан, чиє життя він проживає? Чи своє? Невже той сором’язливий хлопчина, у якого вона була закохана, мав урешті-решт перетворитися на гнівливого лихослова? Холодно, холодно з ним, а отже, мабуть, і йому з нею. Брак любові – от де основа нездоланного й вічного роздратування. Щира відповідь звучить саме так. Надя зважилася на неї, повторила вголос. Чуєш, сказала собі, зупинившись посеред калюжі, годі затуляти вуха й заплющувати очі! Немає любові! У поєднанні з нереалізованістю – це руйнівна суміш, вона, як сірчана кислота, вижирає все довкола.

Гріла руки, тримаючи горня шипшинового чаю, коли Богдан ввійшов у кухню. Він і собі налив чаю з термоса, мовчки сів потойбіч столу, як відвідувач кав’ярні підсідає до незнайомця, хіба що не запитав, чи тут вільно. Необережним рухом розсипав цукор. Його ложка дзеленчала й дзеленчала об скло. Нестерпний звук у тиші. Розгорнув цукерку, другу, посунув до Наді зібгані папірці, майже впритул до її горнятка, чимдалі від себе. Мов до сміттярки підіпхнув. Надя затримала погляд на пожмаканих обгортках, злегка нахилилася, наче хотіла прочитати назви. Підвелася й широким рухом збила зі столу все, що там було: папірці, цукерки, своє горнятко, його склянку з чаєм – і нічого не розбилося, лише позаливало підлогу. Богдан відсахнувся, витріщився на неї: здуріла?

– Господи, – сказала вона в стіну, не підвищуючи голосу. – Господи, розведи нас! Зроби, Господи, так, щоб ми не були разом, інакше я його вб’ю!

У Богдана жовна випнулися під вилицями, однак він швидко отямився, навіть наче зрадів – пожбурив у неї слова-каменюки.

Під Надиними долонями – гул високої хвилі, вона наближається, страшить віддаленим ревом. Щось нині буде. Поможи, Господи, дай сили, спаси і сохрани.

Пиячив цілий вечір сам-один, на телефонні дзвінки не відповідав, надудлився, мов кліщ. Важко прогепав коридором до кімнати, розбухлий, червоний, гримнув дверима – і за хвилину захропів. Переможна кантата лютого гарчання з віртуозними пасажами висвистування наповнювала оселю. Аж раптом злагоджений оркестр збився на какофонію, велична мелодія розхристалася, у неї вклинились лячні незнайомі звуки. Що там таке відбувається?

Не йди, наказує собі Надя. Не йди! Хай там що – не йди. Сам дасть собі