Читати книгу - "Місто мертвих ангелів, Несвятий революціонер"

Йдемо ми довго, я відчував по всьому тіло холодний вітер, який обіймав мене, як ніколи не обіймала мати. Я розумів, що зараз ми перебуваємо десь у полі, але рухаємося настільки не помітно, неначе дійсно, як змій повзе по землі. Альфред ні на хвилинку не опускав моєї руки. Коли він вперше доторкнувся до мене нею, я відчував холод від його долоні. Дійсно дух іншої людини  знаходився у тілі чоловіка, який помер досить давно. Час від часу я просив у Неспесі, щоб змінити руку. Він з розумінням ставився до цього і у деяких моментах ми зупинялися разом із жнецями, які так покірно і насторожі за нами йшли.  Пройшовши трішки далі ми з Альфредом чомусь зупинились, він наказав не знімати мені пов’язки, бо тоді він муситиме сказати Вольфу, що я відправлюсь на вівтар…

-Агов, хлопці, чи не запізно у таку темноту тут ходити? – вигукнув хтось

«Постріл»

-Вольфе, що там?! – спитав Альфред

-Мій друже. – «пролунав постріл». – Ми не можемо вже ризикувати, цей волоцюга нам не потрібен, а він бачив нас.

-Виродки… Надіюся, що вас знищать якнайшвидше… - востаннє промовив чоловік

 Вольф наклонився до волоцюги. - Нехай очі, якими ти нас бачив, будуть приємні на смак Великому Змію. – Промовив вже до мертвого чоловіка і ножом вийняв очі волоцюги із його очниці.

-Як прийдемо до священного місця, Вольфе, покладеш ці очі у ступу, вони підуть на мені на напій для новообраного

Так ось, що за таємний інгредієнт, що використовує Альфред для зміїного зору – очі жертви… Схоже за все Неспесі мені не все договорив, і колись Насмилай віддав своє тіло, кров та очі, заради зору, як у Дермедона.

Всі ці люди, їхні вчинки, історія змушують мене думати про те, що світ у надійних руках. Люди – найбільші виродки на Землі і кара у вигляді жертвоприношень Дермедону цілком заслужена для них. Я, Ісак Стелівонт, відчуваю зараз на собі погляд такий в одну мить жахливий і теплий. Великий Змій спостерігає за нами з неба…

-Ісаку, ми продовжимо йти, нехай тебе не лякає те, що відбулось. Це все заради моєї і твоєї безпеки! Ходімо

Альфред схопив мене за руку і ми почали швидше йти, чим робили це до цього.

- Альфреде, що мене очікує…?

- Життя сповнене позитивних емоцій, власний притулок та, головне, Ісаку, що ми повернемо тобі надію, щоб жити й надалі

-Дякую вам!

4.

Через деякий час ходьби, я почув, як відчинилась дверна ручка і Вольф промовив до когось: «Нехай Змій живе вічно і батько його ніколи не знайде». Після цього ми зайшли всередину. Альфред зняв мені пов’язку. Спершу, що я побачив – це світло. Приміщення дійсно освітлювалося за новими стандартами 1894 року, але деякі кутки і проходи у інші кімнати були темними. Картина, як змусила моє серце битися ще швидше і підняла мій рівень до адреналіну, виглядала так: 2 величезних колони на яких були 2 мертвих жінки. Їхні руки були ножами прибиті до дубових колон, на них була видна кров. Вони знаходились повністю оголені та у позі, неначе молились змію, поклоняючись до нього на колінах. Тіла жінок були сухі, кістляві. Скоріше за все їх ножами прибили до колон ще живими і змусили помирати прямо на цьому місці від голоду. Жахлива смерть…

Ця будівля де я стояв була гігантською, здавалося що це колись занедбаний палац, можливо, від пандемії або незчисленних війн. Вікна були повністю прибиті, що якщо дивитись, то з надвору навіть не буде видно того світла, яке було у приміщеннях. Я стояв у великій залі, тут знаходилось шість велетенських колон, які впиралися прямо у стелю, а на ній, на місці подалі від колон, знаходилася фреска, на якій зображувався Дермедон, який повністю знищував планету…Його крила повністю закривали небо, а кров кислотна, яка випадала із його відкритої грудної порожнини, розщеплювала будинки, дерева та людей, не залишаючи за собою нічого. А на це все спостерігали діти Дермедона, які чекали це все та знають, що Великий Змій забере їх у вічне духовне життя. На картині було зображено, як люди тікають. Деякі на місці сходили з розуму, інші себе убивали та своїх близьких. Лише над ними у небі знаходився такий величний, і такий жахливий Дермедон. На його тризубах виднілися три тіла, що означало, що Альфред дійсно повернеться до свого творця… Дивлячись на фреску, я знову відчув на собі погляд Змія, щось змушувало дивитися йому в очі… Я побачив свою смерть, але коли це буде я не знав. Я лежав в охопленому вогнем місці із перерізаним горлом. Я відчув страх, мене обхватила паніка, але ніхто цьому значення не придав. Тут це було звичне явище, коли приводили когось нового.

Зал мав кольори темно-зеленого кольору, як шкіра у Змія. Тут знаходилось два вівтаря по ліву та праву сторону. Під ними виднілись калюжі крові. Схоже недавно проводили на ньому ритуал. На вівтарі знаходився ніж, сокира і сам він мав вигляд плити на підвісі, біля нього знаходилась арка, де було переплетено по фігурі арки, близько 30 мертвих змій. А на загостреному верху арки висіла голова чоловіка… Від усього побаченого я думав, що з часом зійду з розуму, але я мушу триматися заради того, щоб вижити.  Саме чомусь у цьому місці, здебільшого схожого на палац, я відчував тривогу, страх, але водночас спокій та надію на краще життя.

Подивившись у іншу сторону залу, я побачив чотири входи, де біля кожного з них стояло по одному охоронцю сім’ї. Усі вони були одягнені у чорному плащі, на яких виднілись зелені гудзики, темно-зелені вовняні штани, де на ремні був знак змія, що кусає себе за хвіст, а пересувались вони всі босоніж. На голові кожен носив мертвого та скрюченого змія, який повним кругом обвивав голову охоронця. Один побачив мене своїми зміїними очима, але навколо нього було темно, що я із важкістю розгледів атрибути його одягу. Я зрозумів… Вольф у темноті разом із жнецями не бачили мене повністю, як людину. Вони відчували лише мою кров. Ці люди добре розрізняли по кровообігу та серцебиттю у ночі, де свій, а де наприклад ворог чи стороння людина. Той охоронець, що зараз спостерігав за мною, посміхнувся… Йому сподобалась моя кров. Я побачив чітко два велетенських ікла, які він облизав. З його язика потекла кров, яку цей чоловік швидко ковтнув.