Читати книгу - "Троє в одному човні (як не рахувати собаки)"

З іншого боку, той, хто змотував мотузку, у всій цій катавасії звинувачує того, хто намагається її розплутати.

— Коли ти її брав, з нею було все в порядку! — обурено відповів він. — Голову потрібно мати на плечах, коли щось робиш. У тебе все абияк. Ти і стовпа скрутиш у вузол, якщо забажаєш!

Вони вже ладні одне одного повісити на тій мотузці.

Минає десять хвилин, і перший з них видає пронизливий крик, скаженіє і починає топтати мотузку. Намагаючись розпрямити мотузку, він хапає її у першому-ліпшому місці і починає тягти. Звичайно, від того вузол затягується ще міцніше.

Тоді другий вилазить із човна і йде йому на допомогу. Кожен робить щось по-своєму, і вони тільки заважають один одному. Вони хапаються за одну й ту саму петлю і тягнуть кожен у свій бік. Вони не можуть зрозуміти, де її щось тримає. Нарешті дають раду мотузці і, обернувшись, бачать, що їхнього човна понесло течією прямісінько на греблю.

Одного разу я був свідком саме такого. Це трапилося неподалік від Бовені. Ранок був досить вітряний. Ми пливли вниз за течією і саме вийшли на пряме русло, коли помітили на березі двох чоловіків. Ні раніше, ні після того мені не доводилося бачити людей, які б мали такий жалюгідний і безпорадний вигляд. У руках чоловіки тримали довгу мотузку. Навіть сліпому було б ясно, що щось трапилося. Ми перестали гребти і запитали, що сталося.

— Та от, нашого човна віднесло! — невдоволено відповіли вони. — Нам щойно вдалось розплутати мотузку, а коли ми озирнулися, його вже нема!

З усього було видно, що вони вкрай обурені таким ганебним і невдячним учинком свого човна.

Їхнього човна ми знайшли за півмилі вниз за течією — він застряг в очереті — та повернули його господарям. Б’юсь об заклад, упродовж тижня такої нагоди у човна більше не було.

Ніколи не забуду, як ті двоє ходили вздовж берега з мотузкою в руках у пошуках свого човна.

Подорожуючи річкою, можна не раз спостерігати багато смішних ситуацій, які виникають, коли тягнуть човна. Найчастіше можна побачити, як двоє людей, швидко йдучи берегом, тягнуть човна і жваво щось обговорюють, а той, хто у човні, за сотню ярдів позаду, даремно намагається докричатися до них, щоб ті зупинилися. Він знемагає, подаючи їм якісь немислимі знаки стерновим веслом. У нього щось негаразд: чи то зламалося стерно, чи то багор впав за борт. А може, капелюх упав у воду і його стрімко відносить течією.

Спочатку він досить спокійно і ввічливо гукає, щоб вони зупинилися.

— Агов! Зупиніться на хвилинку, чуєте? — весело кричить він. — Мій капелюх упав у воду.

Потім:

— Агов! Томе! Діку! Ви що, не чуєте? — цього разу вже не так дружньо.

Потім:

— Агов! Дідько б вас забрав, безголові! Зупиніться! Бодай вас!

Потім він починає стрибати й метушитися в човні, волати, багряніючи від злості, і проклинати все на світі. Хлопчаки на березі зупиняються і починають з нього сміятися, жбурляти в нього камінням, знаючи, що його тягнуть повз них зі швидкістю чотири милі на годину і він не зможе вийти.

Такого могло б не статися, якби ті двоє пам’ятали, що вони тягнуть човна, і бодай інколи озирались би, щоб побачити, як там їхній товариш. Найкраще, коли човна тягне одна людина. Коли тягнуть двоє, вони починають теревенити між собою і забувають за човна. А оскільки сам човен не створює великого опору, він ніяк не може нагадати їм про те, чим вони насправді зайняті.

Увечері ми розмовляли про це, і Джордж розповів нам історію, яка є дуже красномовним прикладом того, як двоє людей, що тягнуть човна, можуть забути про те, що роблять.

Одного вечора він та ще троє, розповідав Джордж, пливли в дуже навантаженому човні проти течії від Мейденхеда. Трошки вище Кукхемського шлюзу вони помітили чоловіка й дівчину, які йшли вздовж берега. Було видно, що між ними точиться якась цікава і захоплива розмова. В руках вони несли багор із причіпленою до нього мотузкою, яка тяглася за ними, а кінець її зникав у воді. Жодного човна поблизу чи деінде видно не було. Цілком зрозуміло, що колись до тієї мотузки було прив’язано човна. Але що з ним трапилось і яка жахлива доля спіткала його та тих, хто в ньому залишився, було цілковитою таємницею. Проте хай би що там сталося, воно зовсім не хвилювало молоду панну та джентльмена, котрі тягли човна. У них був багор, і в них була мотузка, і цього, на їхню думку, було досить.

Джордж хотів було гукнути їх, щоб вони опам’яталися, але тієї миті йому спала на думку цікава ідея, і він не став цього робити. Натомість узяв багор, перехилився і зачепив кінець мотузки. Вони з товаришами зробили петлю і накинули її на свою щоглу. Потім прибрали весла, всілися біля стерна і закурили люльки.

І той чоловік з молодою панною тягли чотирьох дебелих чоловіків і важкого човна до самого Мерлоу.

Джордж казав, що раніше йому ніколи не доводилось бачити такого глибокого розчарування у чийомусь погляді, як у тієї парочки, коли біля шлюзу вони зрозуміли, що останні дві милі тягли не того човна. Джордж припустив, що, якби поряд із чоловіком не було панянки, він, напевно, не втримався б від висловлювань у досить різкій формі.

Першою від подиву оговталась дівчина. Вона заломила руки і у відчаї вигукнула:

— Генрі, а де ж наша тітонька?

— І що, знайшли вони свою стареньку? — запитав Гарріс.

Джордж відповів, що цього він не знає.

Одного разу неподалік Волтона ми з Джорджем були свідками іншого прикладу небезпечної відсутності взаєморозуміння між тими, хто тягне, і тими, кого тягнуть. Це було саме в тому місці, де дорога полого спускається до води. Ми розташувалися на протилежному березі і споглядали все довкола. Незабаром на річці з’явився невеликий човен. Берегом шаленим алюром мчав могутній тягловий кінь із хлопчиною верхи і тягнув по воді човна. Порозлягавшись, у човні спокійно дрімали п’ятеро юнаків, а найбільш безтурботний вигляд був у стерничого.

— Хотів би я побачити, що буде, якщо він скерує не туди, — пробурмотів Джордж, коли вони пропливали повз нас. І саме цієї миті стерничий так і зробив. Човен врізався в берег із таким шумом, ніби одночасно розірвали сорок тисяч лляних простирадл. Двоє людей, кошик і три весла разом вилетіли з