Читати книгу - "Троє в одному човні (як не рахувати собаки)"

Це значною мірою розвантажило човен, він став набагато легшим, і хлопчина, зриваючи голос, погнав свого скакуна галопом. Юнаки сиділи і лише дивились один на одного. Минуло кілька секунд, доки вони зрозуміли, що з ними трапилось, і тоді щосили почали кричати хлопцеві, щоб він зупинився. Але той, вочевидь, був надто заклопотаний своїм конем, щоб їх почути. Ми сиділи й дивилися, як вони чимдуж бігли за ним, аж поки не зникли вдалині.

Не певен, що співчував їхній невдачі. Навпаки, я хотів би, щоб усіх молодих дурнів, які в такий спосіб тягнуть свого човна (а їх вдосталь) спіткало те саме. Ризикуючи самі, вони, крім того, створюють загрозу і незручності для всіх інших човнів. Несучись на такій швидкості, вони не зможуть звернути з чийогось шляху чи дати можливість комусь їх обминути. Їхня мотузка може зачепитись за вашу щоглу і перекинути вас, або ж захопити когось у човні і скинути його у воду чи порізати йому обличчя. Найкраще в такій ситуації — це міцно триматись і бути готовим зустріти їх нижнім кінцем щогли.

Пригод, пов’язаних із волочінням човна, безліч, але найбільш захопливі — це коли човна тягнуть дівчата. Це відчуття, яке варто пізнати кожному. Для цього завжди беруть трьох дівчат: дві тягнуть мотузку, а третя бігає довкола і хихикає. Зазвичай усе починається з того, що мотузка повністю їх обплутує. Мотузка обплутується довкола їхніх ніг, і їм доводиться сідати на дорозі і розплутувати одна одну. Потім вона закручується їм на шиї і мало що не душить. Нарешті вони її розплутують і починають бігти, тягнучи човен з досить-таки небезпечною швидкістю. Через сто ярдів вони повністю видихаються і зупиняються. Вони сідають на траву і сміються. Перш ніж ви починаєте розуміти, в чому річ, чи встигаєте вхопитися за весло, вашого човна відносить на середину і починає крутити.

— О, поглянь! — кажуть вони. — Він уже аж на середині.

Після цього певний час вони тягнуть рівномірно. А потім одна з них раптом вирішує защепнути шпилькою спідницю. Дівчата зупиняються, і човен сідає на мілину.

Ви вистрибуєте, відпихаєте його і кричите дівчатам, щоб вони не зупинялися.

— Що? Що трапилось? — гукають вони у відповідь.

— Не зупиняйтеся! — кричите ви.

— Що-що?

— Не зупиняйтеся, давайте, тягніть.

— Емілі, йди до них, запитай, що тепер їм потрібно, — каже одна з них. Емілі йде до нас і запитує, в чому річ.

— Що ви хотіли? — питає вона. — Щось трапилось?

— Ні, — відповідаєте ви, — все гаразд, тягніть, продовжуйте. Тільки не зупиняйтеся, розумієш?

— Чому?

— Тому що, коли ви зупиняєтесь, ми не можемо стернувати. Човен має бути в русі.

— Бути в чому?

— В русі. Човен має рухатись.

— Добре, я передам їм. Ми все добре робимо?

— Так, звичайно, все чудово. Тільки не зупиняйтеся.

— Це зовсім неважко. Я думала, буде значно важче.

— Та ні, все досить просто. Потрібно тільки постійно тягти, і все.

— Я зрозуміла. Подайте мені мою хустину, вона під подушкою.

Ви знаходите хустину і подаєте їй. Саме в цей час приходить інша і каже, що вона також хотіла б взяти свою. Про всяк випадок вони беруть ще хустину Мері, але Мері вона не потрібна, тож вони приносять її назад, а натомість беруть гребінця. Минає хвилин двадцять, поки вони повертаються до мотузки, а за наступним поворотом бачать корову. Вам доводиться вилазити із човна і проганяти корову з їхнього шляху.

Коли дівчата тягнуть човна, нудьга вам не загрожує.

Нарешті Джордж розібрався з мотузкою і без зупинок дотягнув нас до Пентон-Хука.

Там ми почали розмірковувати над важливим питанням — ночівлею. Вирішили тієї ночі спати в човні. Ми могли зупинитись на ночівлю або спуститися за Стейнс. Сонце було ще високо, і вкладатися спати було зарано. Тож ми вирішили пройти до Ранніміда. Це ще три з половиною милі. Там спокійні лісисті місця біля річки, і саме там можна було б зупинитися.

Потім ми все ж пошкодували, що не зупинилися біля Пентон-Хука. Пройти три чи чотири милі проти течії із самого ранку — дрібниця, а от наприкінці довгого дня — досить тяжко. На тих останніх милях вас зовсім не цікавлять довколишні краєвиди. Ви вже не розмовляєте і не смієтеся. Півмилі вам видаються за дві. Ви ніяк не можете повірити в те, що ви лише там, де ви є. Ви починаєте переконувати себе, що з картою щось не те. А коли вам здається, що ви вже пройшли миль із десять, а шлюзу все ще немає, закрадається побоювання, що його хтось поцупив і втік із ним.

Одного разу я був просто збитий наповал (звісно, в переносному значенні). Я вирушив на річку з однією молодою леді, кузиною по материнській лінії. Ми гребли вниз до Горінга. Було вже досить пізно, і нам хотілося якнайшвидше дістатися до нього, принаймні кузина дуже цього хотіла. Коли ми допливли до Бенсонського шлюзу, було вже пів на сьому і спадали сутінки. Вона почала хвилюватися і сказала, що мусить повернутися додому до вечері. Я відповів, що я також був би не проти, і дістав свою карту, щоб поглянути, скільки нам залишилось. Як виявилось, до наступного шлюзу, у Воллінгфорді, півтори милі, а звідти — ще п’ять до Кліва.

— Усе гаразд! — сказав я. — Близько сьомої ми будемо вже поряд з наступним шлюзом, а там залишиться ще один, і все. — Я згорнув карту і взявся гребти.

Ми проминули міст, і невдовзі я запитав її, чи не видно ще шлюзу. Вона відповіла, що не бачить жодного шлюзу, на що я лише мугикнув і продовжував гребти. Минуло хвилин зо п’ять, і я попросив її поглянути знову.

— Та ні, — сказала вона. — Нічого навіть схожого на шлюз я не бачу.

— А ти… ти впевнена, що, коли побачиш його, то зрозумієш, що це саме він? — пошепки запитав я, намагаючись не образити її.

Проте моє запитання таки образило її, і вона запропонувала мені подивитися самому. Я відклав весла і обернувся. На милю вперед перед нами простягалася оповита сутінками річка, але жодних ознак шлюзу я не побачив.

— Може, ми заблукали? — запитала моя супутниця.

Я не думав, що таке могло статися, однак припустив, що, можливо, ми десь звернули у відвідний канал і зараз рухаємося