Читати книгу - "Йов. Фальшива вага"

Він перейшов у відділ сорочок і краваток, щоби побачити доньку. «Добридень, батьку!» — гукнула вона, не відриваючись від обслуговування покупця. Повагу виказувала вона йому, вдома було інакше. Любити вона його, ймовірно, не любила, але ж і написано не: Люби батька і матір своїх! — а: Шануй батька і матір! Він кивнув їй і знову віддалився. Пішов додому. Він був утішений, ішов поволі серединою вулиці, вітався із сусідами, тішився з дітей. Він усе ще носив свій старий картуз з чорного репсу, і напівдовгий кафтан, і високі чоботи. Але поли його кабата вже не билися квапливими крильми об халяви кирзових чобіт. Бо Мендель Зинґер щойно в Америці, де все квапилося, навчився ходити поволі. Тож і манджав собі крізь час, назустріч старечому віку, від ранішньої молитви до вечірньої, від сніданку до вечері, від пробудження до сну. Пополудні, в годину, коли приходили колись учні, він лягав на набиту кінським волоссям софу, дрімав годинку, йому снився Менухим. А тоді йшов до крамнички родини Сковронеків, де торгували грамофонними апаратами, платівками, нотними зошитами та співочими текстами, грали і співали. Там збиралися всі старші люди їхньої дільниці. Розмовляли про політику і розповідали анекдоти з вітчизни. Часом, коли вже ставало пізно, йшли до Сковронекової вітальні й швиденько промовляли вечірню молитву.

Дорогою додому, яку Мендель намагався трохи розтягнути, він віддався маренню, що вдома його чекає лист. У тому листі чітко й виразно було написано, по-перше, що Менухим цілком одужав і сповна розуму; по-друге, що Йона через дрібну ваду покинув службу і збирається приїхати до Америки. Мендель Зинґер знав, що цей лист іще не надійшов. Але все одно намагався немовби створити йому слушну нагоду, від якої у нього з'явиться охота прийти. І з тихим стукотом серця натискав на ґудзик дзвінка. В мить, коли він побачить Дебору, все мине. Лист іще не прийшов. Це буде вечір, як кожен інший.

Котрогось дня, роблячи дорогою додому зайвий гак, він побачив на розі одного завулка якогось підлітка, що здалеку здався йому знайомим. Хлопчик прихилився до будинкової брами і плакав. Мендель почув тоненьке схлипування, воно долинало, хоч яке тихе, аж до Менделя, на протилежний бік вулиці. Дуже знайомий був йому цей звук. Він зупинився. Постановив підійти до хлопця, розпитати, потішити. Рушив до нього. Раптом — а схлипування поголоснішало — Мендель остовпів посеред вулиці. У затінку вечора і будинкової брами, де причікнув хлопець, він набирав Менухимових обрисів. Так, саме так на порозі хати в Цухнові сидів навчіпочки і схлипував Менухим. Мендель ступив іще кілька кроків. Тут хлопчина чкурнув у будинок. Мендель підійшов до дверей. Та темний коридор уже увібрав у себе хлопця.

Іще повільніше почвалав Мендель додому.

Не Дебора підійшла до дверей, коли він задзвонив, а його син Сем. Мендель на мить застиг на порозі. Хоча він не готувався ні до чого, крім несподіваної радости, його таки пійняв страх, чи не трапилося якесь лихо. Так, його серце так звикло до нещасть, що він усе ще лякався, навіть після довгих приготувань до щастя. Що ж така несподівана радість, думав він, може спіткати такого чоловіка, як я? Все несподіване лихе, добро ж скрадається поволі.

Утім, Шемар'їн голос скоро його заспокоїв. «Та ж заходь!» — сказав Сем. І потяг батька за руку до кімнати. Дебора засвітила дві лампи. Його невістка Веґа, Міріям і Мак сиділи за столом. Увесь дім здався Менделю якимось зміненим. Ці дві лампи — а були вони однакової форми — виглядали наче близнюки і освітлювали не так кімнату, як одна одну. Здавалося, що вони всміхаються одна одній, ці лампи, і це особливо Менделя розвеселило. «Сідай, батьку!» — сказав Сем. Він не допитливий, Мендель, він уже боявся, що зараз надійде одна з тих американських історій, які вимагали від усього світу бути радісним, але в яких Мендель ніяк не міг віднайти ані крихти втіхи. Та що ж таке трапилося? Мабуть, вони вирішили подарувати мені грамофон. Або постановили гуляти весілля. Він дуже повільно сів. Усі мовчали. А тоді Сем сказав — і це було так, ніби в кімнаті засвітилася третя лампа: «Батьку, ми одним махом заробили п'ятнадцять тисяч доларів».

Мендель підвівся і простягнув усім присутнім руку. Наостанок добрався до Мака. Йому Мендель сказав: «Дякую вам». Сем тут-таки переклав ці два слова англійською. Тепер уже й Мак підвівся і обняв Менделя. А тоді заговорив. І вже не переставав. Цього вечора, крім Мака, не говорив ніхто. Дебора перераховувала суму в рублі й ніяк не могла впоратись. Веґа думала про нові меблі, особливо фортеп'ян. Її син братиме уроки гри на фортеп'яні. Мендель думав, як би то гайнути додому. Міріям чула тільки Мака, намагаючись зрозуміти по змозі все. Позаяк вона не цілком розуміла його мову, то вважала, що Мак говорить надто розумно, щоби його можна було зрозуміти. Сем міркував, чи вкласти всі гроші в торговий дім. І лише Мак думав мало, нічим не журився, не виношував жодних планів. Він балакав, що на язик лягало.

Наступного дня вони поїхали в Атлантик-Ситі. «Гарна природа!» — сказала Дебора. Мендель бачив саму воду. Йому пригадалася та дика ніч вдома, коли вони із Самешкіним лежали в придорожньому рівчаку. І він чув цвіркотіння польових коників і кумкання жаб. «У нас удома, — мовив він раптом, — земля така широка, як в Америці вода». Він зовсім не збирався цього казати. «Чуєш, що батько каже? — відізвалася Дебора. — Старіє!»

Так-так, старію, думав Мендель.

Повернувшись додому, вони побачили в щілині під дверима товстий, набряклий конверт, якого листоноші не вдалося пропхати в помешкання. «А бачиш, — сказав Мендель і нагнувся, — цей лист — хороший лист. Щастя почалося. За одним щастям іде друге, хвала Господу. Хай Він і далі нам помагає».

То був лист від родини Біллесів. І то справді був добрий лист. Він приніс звістку, що Менухим раптом заговорив.

«Доктор Солтисюк оглянув його, — писала родина Біллесів. — Він просто не йняв віри. Менухима збираються послати до Петербурга, великі доктори