Читати книгу - "Привіт, море! Я повернулась, Марі Лі"

Перед тим, як переказати мою телефонну розмову з батьками, я хотіла би детальніше описати наші доволі… специфічні відносини.

Будучи єдиною дитиною в сім’ї, я з самого малечку відчувала на собі весь обсяг любові та піклування, які проявляли до мене мама й тато. Інших членів родини я не знала, крім дядька по батьковій лінії, який проживав в Америці та раз в два роки об’являвся на порозі із нагадуванням про «нерозривні кровні узи» і палким запрошенням відвідати цю «Богом поціловану землю".

Після його від’їзду мама щоразу влаштовувала скандал, причини якого я тоді не розуміла, а тато, набундючившись немов індик, закривався у своїй майстерні, терпляче перечікуючи мамині перепади настрою.

Коли я підросла, сварки стали частішими. Із деяких їхніх уривків я почала розуміти, що мама вперто наполягала на тому, щоб ми покинули цю «вигрібну яму» (так вона характеризувала нашу країну) і відправилися вслід за дядьком Максимом до кращого життя. Тато ж в свою чергу, стояв горою за те, щоб лишитися на рідній землі, з надією, що на Україну чекає світле майбутнє. А ті заморські країни… Та кому вони там будуть потрібні?

Проте, коли ці бурі, нарешті, вщухали, мої батьки ставали схожими на двох голубків, і, здавалося, ніщо у світі не може їх розлучити. Сторонні люди вважали моїх маму й тата зразковою парою, думали, що вони живуть душа в душу. Але ті люди не знали ЧОГО їм це вартувало.

Я ж, щоразу як назрівала чергова сварка, намагалася відійти кудись подалі, зникнути, розчинитися, лиш би не слухати цих взаємних викриків та звинувачень. Я знала, що не в моїх силах щось змінити чи якось вплинути на ситуацію. І тому вважала за краще триматися на відстані, доки градус напруги не спадав.

Однак, не дивлячись на ці емоційні коливання, я повсякчас відчувала від батьків ту любов та опору, яку не описати словами. Я була впевнена, що при будь-якій потребі можу сміливо звертатися до мами або тата і вони завжди мені допоможуть та підтримають. Знала, що мої батьки готові на все заради мене.

У підлітковому віці, коли я по-особливому почала сприймати власні кордони, ця гіперопіка почала тиснути на мене, здавлювати, немов сталевим обручем. Жодного кроку, жодного вчинку я не могла зробити без персонального схвалювання мами.

В той час, як інші мої однолітки всю ніч розважалися на дискотеках, я змушена була прибувати додому не пізніше 23:00. І не дай Бог мені спізнитися хоча би на п’ять хвилин! Тоді вже було не оминути тривалої лекції на тему «Це все заради твого ж блага!», яка могла тривати довше, ніж саме моє перебування у нічних клубах.

Чим більше я дорослішала, тим бурхливішими ставали мої протести. Ті емоційні лекції вже не справляли на мене ніякого враження, то ж я із властивою мені впертістю почала затримуватися спочатку на півгодини, а потім – на годину і більше. Звісно ж, за таких умов скандалів було не уникнути, як і подальшого покарання за неслухняну поведінку. Заборона вмикати комп’ютер, заборона вигулювати нашого милого мопса Мака, а з часом і взагалі домашній арешт – це далеко не весь перелік того, чим мене карали за непослух.

Це змагання впертості могло тривати ще довго. Але одного разу, коли я після чергової затримки навшпиньки прокралася додому, то побачила маму, яка сиділа на дивані й гірко плакала. Ця картина стала для мене цебром холодної води і назавжди закарбувалася в моїй пам’яті. Відчуття вини, заввишки з гору лягло на мої плечі і я зрозуміла, якою несправедливою була до своїх батьків.

З того часу я припинила свої вибрики і старалася бути слухняною дитиною. Ну, наскільки могла. Мама теж відчутно знизила рівень контролю за моїм особистим життям. Наскільки могла.

П’ять років навчання в університеті були найщасливішими у моєму житті. Подалі від рідного дому та пильного маминого ока я відчувала себе пташкою, яка, нарешті вибралася із золотої клітки. Мені здавалося, що тільки тоді я почала по-справжньому жити для себе, а не для когось. То ж я насолоджувалася такою омріяною свободою і була щасливою тут і зараз, намагалася не думати про те, що чекає на мене у майбутньому.

Я старанно зубрила вищу математику, яку ненавиділа, лише заради своїх батьків. І прагнула стати досвідченим бухгалтером, щоб доказати, що їхні зусилля не були витрачені марно. Хотілося виправдати батьківські сподівання і довести, що вони можуть мною пишатися, незважаючи ні на що.

Я знала, що мої рідні завжди будуть зі мною поруч, що би не трапилося. Але разом з тим відчувала себе не такою як вони. І саме тоді я почала звертатися до Бога в надії на Його розуміння та підтримку. Я знаходила розраду в читанні духовних книг і перегляді фільмів на релігійну тематику. Досліджувала різноманітні історії, пов’язані із проявленням божественного провидіння і вірила, що Він завжди оберігатиме мене від усякого лиха. Зверталася до Нього під час наших сімейних чвар із Михасем. І продовжувала вірити до того жахливого дня, коли моє життя перевернулося догори дриґом і я опинилася у самісінькому пеклі.

Біль була настільки гігантською, що я не відчувала практично нічого, крім безмежної порожнечі, яка, здавалося, засмоктувала мене все глибше і глибше. І саме тоді я перестала вірити і готова була здатися, впасти у ту бездонну прірву. Та мені не дали. Саме батьки стали для мене рятувальним кругом, і проти моєї волі витягли мене наверх й відвели подалі від холодного подиху порожнечі.

Правду кажуть, що зв’язок батьків і дітей відчувається й на відстані. Або ж як іще можна пояснити те, що саме зараз, коли я знову була на порозі відчаю, мама вибрала час, щоб зателефонувати?