Читати книгу - "Привіт, море! Я повернулась, Марі Лі"

- Привіт, Надійко (вона ніколи не називала мене інакше)! Ми з татом саме пили чай і говорили про те, що наша донька зовсім про нас забула. Вже декілька днів, як від вас з Матвієм ні слуху, ні духу. Ми хвилюємося. Я розумію, що ти постійно на роботі, але…

- Я не на роботі. – перервала тремтливим голосом. Зиркнувши на Матвія, я помітила, що син заснув. То ж я вимкнула верхнє світло і повільно вийшла на балкон, тихо прикривши за собою двері.

- Як… А… Де ти? – в маминому голосі почулося здивування в перемішку з хвилюванням.

- Ми з Матвієм на кілька днів поїхали до Криму. В Рибаче. – я намагалася говорити спокійно і виразно, щоб не нервувати батьків.

- Вони в Рибачому… - це мама промовила татові й далі кілька секунд запанувала мертва тиша – Люба, це чудово! Але так… так несподівано. Ти не казала, що збираєшся у відпустку.

- Все вийшло спонтанно. Я й сама не планувала цього відпочинку. – мій погляд зупинився на верхів’ї гір, які поволі танули у темному вечірньому небі – Проте, рада, що ми тут.

- Доню, ми теж дуже раді! – вигукнула мама – Рибаче… як давно то було…

Я відчула нотки ностальгії у її голосі й мимоволі посміхнулася.

- Так. Більше п’ятнадцяти років минуло.

- Та невже? П’ятнадцять років? Не можу повірити! – це вже тато підключився – Як там наша улюблена чебуречна? Ще на місці?

- На місці, тату, не хвилюйся. – я опустилася в плетене крісло і обхопила себе вільною рукою, шкодуючи, що не взяла кофтину, адже надворі вже було досить прохолодно.

- Надійко, чому ти не подзвонила? Ми б з татом провели вас на вокзал. – дорікнула мама.

- Ми добиралися своїм авто. – уточнила я.

- Як? – мамин голос знову наповнився хвилюванням – Ти їхала сама? В таку далечінь? Про що ти тільки думала?!...

Я трохи відхилила смартфон від вуха, остерігаючись висоти маминого сопрано. Глибоко зітхнула, перечікуючи, доки її голос знову не повернеться до нормального тону.

-… статися. Ой, я не можу. Романе, ну скажи ти хоч слово! – мама «передала естафету» батькові, а сама, ймовірніше всього, вийшла «випустити пар».

- Люба, я надіюся, ти була уважна за кермом і не гнала надто швидко. – батьковий голос був спокійним. Проте, я також серцем відчувала і його тривогу.

- Не хвилюйся, тату. Я кермувала обережно. Все трапилося якось зовсім неочікувано навіть для мене. Тож пробач, що не повідомила раніше. Я просто не могла… в цей час… бути вдома. Мені необхідно було кудись поїхати, інакше…

Моє горло знову скрутив спазм і я запнулася, не в силі продовжувати.

- Я розумію. – після короткої паузи відповів тато – Ну що ж, я радий, що ти наважилася на таку далеку подорож самотужки.

І я була рада. Безмежно рада, що він змінив тему.

- Дорога видалась не настільки важкою, як вважалося. – поспішила запевнити я, одночасно намагаючись вирівняти дихання – До того ж, через кожну годину ми робили тимчасові зупинки, щоб відпочити.

- Моя ти розумничка! – від татових слів так і віяло теплотою – Я завжди знав, що ти зможеш все, якщо захочеш!

- Дякую, тату. – мої губи мимоволі розплилися в усмішці й я відчула, як заціпеніння поступово полишає мене. Тато завжди вмів підбирати слова, потрібні саме в цей момент.

- Ви хоч взяли з собою теплі речі? Адже наскільки я пам’ятаю, вечори в Криму доволі прохолодні. – мама вже заспокоїлася і знову увімкнула режим «квочки».

- Звісно, мам. – відповіла я, закочуючи очі. Дасть Бог, доживу до 70 років – і тоді мама не перестане турбуватися про мене. Це з одного боку напрягало, а з іншого пробуджувало всередині відчуття неймовірної теплоти, викликане усвідомленням того, що ти комусь небайдужа. Що в цьому світі є люди, які завжди будуть піклуватися про тебе, що б не трапилося.

- І не здумайте довго сидіти на палючому сонці, щоб, не дай Бог, не отримати сонячний удар! – я уявила, як мама повчально махає перед смартфоном вказівним пальцем і знову посміхнулася.

- Не хвилюйся, мамо. Ми залишатимемо пляж ще до 12:00. Тільки б Матвій…

Блін! Ледь не проговорилася про хворобу сина. Я прикрила очі, сподіваючись, що вона не попросить уточнити, що саме я хотіла сказати. Наївна… Мама вже нюхом відчула, що щось не так і не зупиниться, доки про все не дізнається.

- Що Матвій? Щось не так? Говори! – її голос знов набув високої тональності, що свідчило про крайню ступінь знервованості.

- Мамо! Не хвилюйся! То всього лише легка ангіна. Наслідок акліматизації. – поспішила заспокоїти неньку – Ти ж пам’ятаєш, як було зі мною?

- Я так і знала… - ну от, знову почалося.

Глибоко вдихнувши, я поспішила направити розмову в інше русло.

- Ви не повірите, але мене часто відвідує думка, що цей мій відпочинок якимось чином тісно переплітається з нашими минулими відвідинами Рибачого. – я тихо хмикнула і продовжила – Ніби доля знову вводить мене для чогось у ті ж ситуації, що вже траплялися. І я відчуваю ефект дежавю, змішаний із моїм власним баченням минулого та теперішнього. Пам’ятаєте як ми п’ятнадцять років тому вирішили вибратися на гору? І як в мене саме тоді піднялася температура? Неймовірно, але саме сьогодні ми з Матвієм потрапили у точнісінько таку ж ситуацію!