Читати книгу - "Привіт, море! Я повернулась, Марі Лі"

- Яка температура в Матвія? – голос мами злегка тремтів.

- Температура невисока. Мене більше хвилює його горло. – відповіла я.

- Ангіна – серйозна річ. Краще не займатися самолікуванням. – повчально промовив тато – Завтра же звернися до лікаря.

- Лікар вже його оглядав і… - я запнулась не впевнена, чи варто розповідати геть усе.

- Іі? – я уявила, як батьки зацікавлено вдивляються в телефон, очікуючи продовження.

- … Був такий ласкавий, що сам збігав до аптеки та придбав усе необхідне. – на одному подиху випалила я і прикрила очі. «Зараз почнеться!»

На деяку мить запала глибока тиша. Не чутно було навіть звуків авто унизу. Я почала подумки рахувати. Один, два, три, чотири, п’ять… Цілих п’ять секунд знадобилося мамі, щоб переварити почуте і зробити власні висновки.

- Який галантний лікар! – захоплено вигукнула вона – Неодружений?...

- Галю!... – попереджуюче перервав батько, але маму вже було не зупинити.

- Що? – збурилася та – Два роки пройшло. Пора…

Але я вже не чула нічого. Мене знову накрила гігантська хвиля відчаю і почала відносити далі й далі у світ гірких спогадів. Пора? Ні! Ніколи! Нізащо в світі я більше не наважуся на це! Знову віддати комусь своє серце і потім отримати його назад, розбите на дрібні уламки? Ще раз піднятися у височінь, а потім стрімко падати донизу з диким болем, що розриває тебе зсередини? Почати все спочатку, ніби нічого не було? Ні! Це неможливо! Неприйнятно! Неправильно!...

- … Надю, ти мене чуєш? Агов? – схвильований голос тата, ніби невидима рука, в черговий раз вирвав мене із полону власних терпких думок.

- Так, тату. Пробач, задумалась… - промовила я, відганяючи від себе нав’язливі спогади.

- Доню, ти ж знаєш, що ти єдина наша цінність і гордість. Ну і, звісно, Матвій. Тому ми готові на все, аби ви були щасливими. Ми ладні продати душу дияволу, тільки б це вберегло вас від болю й страждань. – голос тата затремтів – Але, на жаль, ми не в силі змінити твою власну долю. Це можеш зробити тільки ти. Але пам’ятай, ми завжди тебе підтримуватимемо і любитимемо більше всього на світі, незважаючи ні на що!

З кожним татовим словом ком в моєму горлі розростався і ставав все більшим. В грудях щось ніби здавило сталевим обручем, а серце почало вистукувати в прискореному темпі. Я знову відчула себе маленькою дівчинкою, якій конче необхідно було зараз, в цю ж мить опинитися на батькових колінах. Щоб він обійняв, захистив від життєвих негараздів та своїм цілющим поцілунком прогнав геть усі проблеми та вилікував мою поранену душу.

- І я люблю вас!... Як до Місяця й назад. – згадала я раптом свою дитячу вигадку.

Почувся хриплий сміх батьків і я зрозуміла, що вони теж ледь стримують свої емоції. Зробивши кілька глибоких вдихів, я намагалася вирівняти прискорене серцебиття. І тільки після цього знайшла в собі сили промовити:

- Не знаю, що би я робила без вас та Матвія. Ви – ті якорі, які все ще тримають мене на плаву. Без вашої підтримки я би давно здалася і пішла на дно. Тому одного «дякую» тут буде замало. Навіть за все життя я не встигну відплатити вам за недоспані ночі, за палку віру в мене і за безмежну любов та підтримку в найскладніші моменти мого існування. Бережи вас Бог!

Відчуваючи, що більше не в змозі сказати бодай слово, я натиснула «Відбій» і скрутилася в кріслі в позі ембріона, виливаючи сльозами усю біль, накопичену впродовж останніх двох років.