Читати книгу - "Привіт, море! Я повернулась, Марі Лі"

Наступні кілька днів минули для мене, ніби уві сні. Я не могла ні на чому більше зосередитися і всю свою увагу приділяла хворому сину, який щодня задавав одне й те ж запитання: «Коли ми підемо на пляж?» Нудячись від постійного лежання у ліжку, Матвій став доволі капризним. Відтак, під кінець я вже ледь себе стримувала, щоб не гримнути на нього. І коли одного ранку синуля із щасливою усмішкою повідомив, що більше не відчуває болю в горлі, я готова була сама стрибати від радості.

Подзвонити Юрію я поки так і не наважилась. Та й не було особливої потреби. Хвороба сина протікала доволі легко та передбачувано. Тому я вирішила лишній раз не турбувати чоловіка і не відривати його від райського відпочинку. Однак, Юрій і тут проявив свою галантність, час від часу навідуючись до нашого номеру, щоб дізнатися про самопочуття «свого улюбленого пацієнта».

Його візити викликали у мене відчуття невимовної вдячності. Проте, розум щоразу намагався взяти верх та вказати на наслідки, до яких можуть призвести ці часті відвідини. То ж коли синуля, нарешті, видужав, я з полегшенням зітхнула.

Дорогою до пляжу Матвій так і рвався вперед. Тому я схопила його за руку, намагаючись утримати біля себе та запобігти непередбачуваним вчинкам. Вже на набережній, притримуючи однією рукою капелюх, якого щосили старався зірвати вітер, я опустилася навколішки біля сина і промовила:

- Матвію, тільки прошу, тримайся сьогодні подалі від води. Гаразд? Твій організм ще не достатньо зміцнів. До того ж, глянь який сильний вітер. Ти ж не хочеш знову захворіти?

- Ні, мамусю. – приречено зітхнув синуля, і з надією в очах запитав – А морозиво можна?

- Можна. – я з розумінням посміхнулася – Тільки не з’їш все одразу. Нехай трішки підтане.

Матвій широко посміхнувся і щосили закивав. Я чмокнула його в гладенький лобик – і ми поспішили шукати вільне місце. Опинившись на пляжі, я оглянулась і пошкодувала, що ми не прийшли раніше. Уся прибережна смуга була зайнята відпочиваючими. Хтось спокійно сидів і замріяно дивився на воду. Хтось навпаки вирішив виплеснути накопичену енергію через пляжні ігри. А ще хтось, блаженно розтягнувшись на килимках або шезлонгах, приймав сонячні ванни.

Цього разу люди не поспішали до води. І поглянувши на море, я зрозуміла чому.

Штормовий вітер здіймав цілі стіни морської води, які з голосним шумом набігали на суходіл, з силою розбиваючись об кам’янистий пляж. Відкотившись назад, вони на секунду застигали, набираючись енергії, перш ніж знову накинутися на пляж, ніби зголоднілий звір.

Буяння стихії лякає, але водночас і заворожує. І ти не в силах відвести від нього погляд, захоплено вбираючи в себе всю цю загрозливу красу, даровану природою. І знову в голові виникає думка про те, наскільки мізерною її частинкою є людина. Один необережний крок – і стихія затягне тебе, немов піщинку, в глибокі морські світи.

За таких обставин тільки відчайдушні сміливці наважувалися кинути виклик бурхливим хвилям. А оскільки я себе сміливицею не вважала, тому сьогодні вирішила триматися подалі від штормового моря.

Матвій же навпаки рвонув вперед, зачаровано розглядаючи спінені верхівки хвиль, які в наступну мить з шумом розплескувалися біля його ніг. Не встигла я зорієнтуватися, як син вже був по коліна у воді і голосно верещав від переповнюючих його емоцій. Всі мої материнські настанови були враз забуті, щойно він опинився у полоні стихії. Зрозумівши, що сьогодні спокійного лежання на пляжі мені не бачити, я приречено зітхнула і попрямувала шукати вільне місце поблизу води.

Довкола стояв несамовитий гомін. Захоплюючий вереск дітлахів ні в чому не поступався загрозливому реву набігаючих хвиль. А емоційні вигуки гравців пляжних ігор лише доповнювали цю шумну картину, викликаючи бажання негайно скористатися затичками для вух.

Тримаючи в полі зору Матвієву худорляву постать, я квапливо розстелила наші пляжні килимки, спостерігаючи за тим, щоб вони були поза зоною доступу бурхливого моря. Засліплююче сонце сьогодні раз у раз ховалося за пухнасті хмари, то ж я могла сміливо підставити своє все ще не засмагле тіло його палючим променям, не боячись отримати сонячні опіки.

Поруч зі мною літня жінка у позі морської зірки розслаблено розтягнулася на шезлонгу, відгородившись від довколишнього гомону безпровідними навушниками. Відчуваючи легку заздрість, я глибоко зітхнула і знову перевела погляд на пінисті хвилі, серед яких бавилося моє мале дельфіня. Можливо колись я теж зможу так блаженно розлягтися і не думати ні про що. Але зараз я не можу собі цього дозволити.

Спостерігаючи за Матвієм, я разом із тим захоплено розглядала загрозливо-мальовничу картину штормового моря. Зазвичай темно-сині води тепер набули зелено-бурого відтінку і ген далеко на горизонті зливалися із попелясто-сірими хмарами. Білосніжні чайки раз у раз стрілою кидалися у бурхливі хвилі, помітивши серед них здобич, а ширококрилі буревісники, здавалося, намагалися підкорити собі вітер, здіймаючись все вище і вище.

Перевівши погляд на гори, я помітила, що їхні вершини були оповиті молочним серпанком, що лише доповнювало цей сюрреалістичний пейзаж, створений найвеличнішим художником у світі. І тут раптом мене охопило те відчуття, яке я вважала давно похованим під руїнами мого минулого. Серцевий ритм прискорився, а кінчики пальців засвербіли у такому знайомому передчутті. І це означало лише одне. З поверненням, Надю!

Не знаю як я змогла втриматися і в ту ж мить не кинутися до найближчого магазину канцелярських товарів. Але заледве підійшов час обіду, я вихопила із води Матвія і, не тямлячи себе від раптового напливу натхнення, поспішила за покликом власного серця.