Читати книгу - "Привіт, море! Я повернулась, Марі Лі"

Синуля з цікавістю спостерігав як я вибирала приладдя для малювання, адже тоді як я востаннє брала пензлик в руки, він був ще малим, щоб пам’ятати це.

- Мамусю, а це для чого? – зацікавлено перепитував він – А це? Це?...

Я коротко намагалася пояснити призначення кожного з предметів і заодно слідкувала, щоб нічого не забути. Набравши цілий пакет покупок, я затиснула під мишкою невеличкий мольберт і ми поспішили на обід.

На підході до готелю ми раптом стикнулися із Юрієм та Аріною, які саме виходили із протилежної вулиці.

- Аріна! Привіііт! – радісно вигукнув Матвій і щосили замахав своєю маленькою долонькою.

- Привіт! – ввічливо відповіла дівчинка і привітно посміхнулась.

- Аа… Значить мій улюблений пацієнт нарешті видужав! – констатував факт Юрій – Ну що ж, вітаю і, надіюсь, ви не забули про свою обіцянку?

Це запитання було адресоване Матвію, проте, дивився чоловік в цей час на мене. І знову його медовий погляд викликав сироти по всьому тілу. Було в ньому щось таке… від чого серце на секунду завмирало, а в животі починали пурхати метелики. І тоді я збагнула. Як би не старалася гнати від себе цю думку, вона поверталася знову, варто мені було зустрітися поглядом із Юрієм. Я знову готова!

Щойно я це усвідомила, то відчула ніби з моєї душі зняли важкий тягар під назвою «Минуле». Я знову була вільна і могла з надією дивитися у майбутнє.

- Ресторан! Ресторан! – щасливий вигук Матвія миттю вирвав мене із полону власних думок.

Син поглянув на мене очима кота з мультику про Шрека і мені нічого не лишилося, як здатися. Я мовчки кивнула, даючи свою згоду на спільний похід у ресторан, а потім подумки звернулася до Бога, благаючи Його подати знак, що я зробила правильний вибір.

Помітивши, що мені незручно тримати мольберт, Юрій галантно запропонував свою допомогу і ми попрямували далі до готелю. Дорогою до нашого номеру я одним вухом слухала розповідь чоловіка про нещодавній випадок на місцевому ринку, свідком якого вони з Аріною стали, а іншим прислухалася до жвавої розмови наших дітлахів. «Як швидко вони подружилися! Це ж можна вважати хорошим знаком, чи не так?»

Добравшись до дверей нашого номеру, я подякувала Юрію за допомогу і, домовившись зустрітися в холлі о 18:00, ми розійшлися.

Перебуваючи під раптовим напливом натхнення, я не могла собі дозволити марнувати час в столовій. То ж я попросила запакувати обід з собою. Поспіхом поївши, Матвій знову залипнув у своєму віртуальному світі, а я, накинула старий халат і прилаштувалася за мольбертом. Мої пальці прямо таки свербіли від нетерпіння, то ж я прикрила очі, намагаючись до найменшої деталі пригадати ту картину, якою я насолоджувалася сьогодні зранку.

Мої рухи були плавними та легкими. Ніби й не було цієї дворічної перерви. Мозок сам квапливо підкидав підходяще поєднання фарб і я намагалася встигати перенести все це на полотно, перш ніж видіння трансформується.

Так захопившись написанням картини, я незчулася як швидко промайнув час. Тільки поглянувши у вікно і помітивши, що сонце скотилося до гір, я збагнула, що потрібно збиратися до ресторану.

Загнавши Матвія в душ, я скинула заляпаний різнокольоровими плямами халат і попрямувала до шафи. Перебираючи свій одяг, який в останню мить кинула до валізи, я раптом зрозуміла, що не маю нічого підходящого для такого особливого заходу, як похід у ресторан. Я ламала голову над тим, що ж придумати. Аж раптом мій погляд упав на довгий білий сарафан. «А чом би й ні? Підкреслю його вдало підібраними аксесуарами – буде те, що треба!»

Далі час завертівся, немов дзиґа. І лише коли я спустилася в холл і, зиркнувши на годинник, зрозуміла, що ми якраз вчасно, змогла з полегшенням видихнути. Юрій з Аріною вже чекали на нас на широкому дивані під величною широколистою пальмою. Помітивши, що чоловік для сьогоднішнього заходу теж обрав білий колір, я знову зловила себе на думці: «Хіба це не знак?»

Доки я підходила, Юрій оглядав мене захопленим поглядом і я зрозуміла, що зробила правильний вибір. Це я зараз про білий сарафан. У поєднанні із золотистим пояском та підібраними в тон клатчем та босоніжками, я була схожа на східну принцесу. Зібране догори чорняве волосся відкривало погляду мою високу тендітну шию, а довгі золотисті сережки довершували мій розкішний вигляд.

Я в свою чергу теж зацікавлено розглядала Юрія, який враз постав переді мною у зовсім іншому образі. Його каштанове зазвичай хвилясте волосся було акуратно укладене назад, від чого медові очі здавалися ще виразнішими. Білий літній костюм вигідно відтіняв його засмаглу шкіру, а білосніжні туфлі були начищені до блиску.

Щойно я підійшла, як Юрій закінчив свій огляд та мимоволі присвиснув.

- Вау! Виглядаєш просто шикарно! – я почула легку хрипоту в його голосі, що дивним чином відгукнулася всередині мене. Потім він відкашлявся і вже звичайним тембром промовив – Тобі дуже личить білий колір. Від нього твої блакитні очі перетворюються на два сапфіри.

- Дякую. – ввічливо відповіла я, намагаючись перебороти тремтіння власного голосу – Я теж ледве тебе впізнала. Адже до сьогодні каштанові кучері були для мене невід’ємною складовою твого образу.

Юрій посміхнувся, а я перевела погляд на маленьку принцесу, яку він тримав за руку: