Читати книгу - "Псалом 44, Данило Кіш"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Водночас відчула на собі Жанину руку і її ледь чутний шепіт: «Вважай, щоб дитина не заплакала», — і далі: як Жана вовтузиться, і ворушиться, і хекає. Тоді вона притискає до себе дитину і рушає за Жаниним диханням, повзе на колінах (як самки деяких тварин носять своїх дитинчат, коли ті в небезпеці), схиливши голову і відштовхуючись лівою рукою від землі. Час від часу здіймає голову, немов нюхає і немов досліджує темний простір, що стелиться перед нею. Відчуває над своїм чолом невидимий простір неба і широту вільної свіжої ночі. Не хотіла бачити, що діється в неї за спиною, там, де має бути рефлектор. Рухалася крізь темряву вперед, повзла за Жаною, немов підіймалася до невидимого небокраю. Немов із самісінької землі й повітря черпала кров і соки. Тоді раптом зрозуміла, що вони дісталися дроту. Жана, мов та кішка, швидко звилася, і вона зрозуміла: Жана по той бік; тоді передала дитину і подумала Ян, Яна я врятувала. Потім зрозуміла, що Жана поклала дитину на землю і підіймає дріт, щоб зробити прохід для неї. Але тоді, ще до того як встигла подумати Важливо, що Ян за дротом, вона з жахом подумала, що буде, якщо дитя зараз заплаче і їх викаже. Тоді дитина почала плакати, а вона щойно пролізла під дротом і здатна була лише подумати Це найважча мить для смерті, й осяяло їх світло рефлектора, і вона кинулася на дитину і притиснулася до неї; ледь чула HALT! HALT! що звився, мов голос самої смерті, лежала напівмертва, очікуючи однією, ще ледь живою частиною свідомості, кулю, що влучить їй у спину, водночас у її розмисел вдерлася думка, народжена у самісінькій утробі; задушити дитину. Ця думка вшпинилася в неї, обпекла їй чоло, а потім згасла на кінчиках пальців ще до того, як вони скорчилися і затисли рот дитині. Лиш коли Жана струсонула її, вона зрозуміла ТІКАЙ! ТІКАЙ! — і майже одночасно в її свідомість прорвалося оте неясне і, на перший погляд, зовсім незначне і порожнє речення, що долинало з віддалі, більшої, ніж та, з якої їй Жана казала ACH! SIE KOMMEN WIEDER PLUNDERN! LOS! LOS! SIE KOMMEN WIEDER PLUNDERN! — а потім відразу, вже зблизька, і Жанин шепіт, який раптом надав усьому сенс МИ ВРЯТОВАНІ, і відчула, як Жанина рука притискає її руку, і зрозуміла: Жана відчуває, що вона бореться з думкою задушити дитину, і до неї ще не дійшло, що вони врятовані, — це вона зрозуміє згодом: коли почувся плач дитини, німці подумали, що вони з ближніх сіл (звідки ж бо в них дитина), хочуть щось вкрасти зі складу (бо відколи прийшли союзники, військо, що відступало, спустошило за собою все, тож голод і зима пригасли, і жінки почали грабувати і відбирати все, до чого тільки діставалися, щоб прогодувати себе та дітей, чиї батьки воюють по всьому світу або ж лежать у братських могилах десь на Уралі чи на Волзі, в Ель-Аламейні, на Балтиці чи Тихому океані…). Але дитина раптом перестала плаката. Раптово, як і почала. Чула тільки Жанине дихання поруч з собою і відчула потиск її руки. Далеке, глухе бахкання гармат. І завивання якогось собаки в нетрях ночі.
Дитина все ще лежала під нею, та коли вона все зрозуміла і коли прийняла руку та звільнила дитя, воно знову заплакало клекітливим, гортанним голосом звільненої тварини, а здалеку їй відповів знавіснілий гавкіт собак і шалена гарматна канонада. Плакала ота мала тваринка в густій темряві ночі, голос її звивався, мов в’юнка рослина, мов стебельце химерної зеленої рослини, що проростає крізь отвори черепів, з-під попелу згарищ, з утроби трупів, а десь далеко їй відповідали гармата, що сповіщали страшну любов народів.
11
Коло баюристого шляху, який у тому місці розходився на два боки, Жана віднайшла зламаний вказівник. Це було третього дня після втечі, якщо не брати до уваги цю і ту першу ніч. Вони були за якихось п’ятсот кілометрів на північний захід від Берліна. Більшу частину шляху здолали на підводах разом з натовпами біженців. Жана хотіла добутися до Страсбурга. Марія ж шукала спосіб дістатися до Польщі і, за домовленістю, чекати там на Якоба.
«Потримай дитину», — сказала Жана і простягнула згорток Марії.
Був свіжий, туманний ранок. Жана збігла високим насипом і перекинула вказівник на спину, мов якийсь труп. Біля заболоченого стовпчика вказівника, тільки-но зрушеного зі свого лігвища, залишився темний фосилізований слід, наче спресована, влежана, зіпріла торішня трава. Марія тупцювала ногами на узбіччі дороги, вдивляючись у літери, прошиті кулями.
«Що там написано? — запитала. — Що там написано?»
Жана не відповідала. Сиділа на камені, схиливши голову, заціпеніло дивилася на продірявлений вказівник.
«Що там написано? — повторила Марія. — Обітри болото. Я нічого не бачу звідси. Знаєш, цей туман нагадує мені…»
Тоді Жана поворушилася і стала на коліна. Голова майже торкалася смугастого стовпчика. Руки звисали вздовж тіла, немов зайві та непотрібні.
«Що там написано? — запитала вона втретє. — Звідси нічого не видно».
Тоді Жана сказала ледь чутно, не підводячи голови:
«Байдуже, що тут написано. Байдуже. Я теж не бачу».
«Тоді продовжимо туди, ліворуч, — сказала вона. — Мені здається, що нам потрібно йти отуди, ліворуч. Ти теж так думаєш?»
Жана знову не відповідала. Лише тіло здригалося.
«Ти плачеш, Жано? Ти плачеш!» — сказала вона.
Тоді Жана рішуче сказала:
«Йди. Йди ліворуч. Думаю, що це дорога… Не знаю куди. Не знаю, як стояв вказівник. Але тобі потрібно піти отією, ліворуч».
«А ти, — запитала вона. — А ти?»
Тоді Жана повернула голову і підняла свою малу руку, що досі звисала, мов непотрібна. Марія подумала, що вона покаже праворуч. Чи кудись у туман, у поля. Але її рука, з трохи зігнутими пальцями, зупинилася на рівні
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Псалом 44, Данило Кіш», після закриття браузера.
