Читати книгу - "Матір, Кайла Броді-Тернер"

– Та, ні. Вона звичайна.– знизав плечима він.– Не знаю, про що ти говорила.

– Вона сказала, що ти на неї витріщався.

– Хм... стоїш ти, в коротких шортах і майці, і вона в... А як цю херню взагалі назвати? Сарафан? Сукня? Мішок для трупів?

Я розреготалася.

– Ну, Енді це не зупинило.

– Твій колишній просто виродок.– фиркнув він.

– Він днями з'являвся.

– Та, ну? І що?

– Втирав мені, яка я сіра маса і що на одну таку як я, штук двісті точних копій.

–Я сподіваюсь, він уже приймає ліки? – з розумінням запитав він.

Я голосно розреготалася, він усміхнувся.

– У тебе такий сміх...

– Гучний, знаю. Я оглушую часто, так, що близько не стій.

– Ні, він класний. –знизав плечима він.– Піднімає настрій, якось хочеться весь час тебе смішити. Плюс тобі личить.

– Що мені личить? Спотворена реготом морда?

– Тобі личить сміх, усмішка, ти дуже приваблива, коли тобі весело.

– Не дуркуй.– махнула рукою я.

– Я серйозно. Ти виглядаєш... справжньою.

Так часто Лів каже. Я вирішила змінити тему, бо мені було ніяково.

– Скажи–но мені ось що. – почала я.– Через що ти розійшовся з Мелісою?

–О...– його обличчя набуло серйозного виразу.– Взагалі–то, вона просто хотіла надто багато чого.

– Хіба не від того всі розходяться? Що комусь потрібно занадто багато, ніж інший здатен дати.

Він узяв мене за руку.

– Мені здається, нам потрібно випити.

За наступний тиждень, ми з Вінсом бачилися тричі і він обзавівся звичкою брати мене за руку. Не скажу, що я проти... До речі! Велла запросила мене на свій день народження. Не так, вона запросила Вінса, і кілька разів глянула на мене, якось так:

– О, привіт! (це ми йшли до квартири, брязкочучи пакетом зі склотарою у вигляді віскі, пива і чіпсів, і Велл нас затримала). – У мене день народження в суботу...

– І? – запитала я.

Вона глянула на Вінса, а потім на мене.

– Я б хотіла вас запросити.– вона прибрала локон за вухо.– ти теж приходь, якщо захочеш...– кинула вона Вінсу, хоча відчуття, ніби це мені говорилося.

Я хотіла відмовитися. Не хочу я до неї, вона жодного разу не запрошувала, а тут побачила мене з красунчиком і все, приготувалася. Ненавиджу. Вінсу, здається, було все одно.

– Накидаємось вдома, і буде все одно куди йти.– кинув він мені, коли я запитала його напряму.

Я задумалася, у принципі він має рацію.

– Але це ж Велла, мене ж тричі знудить, поки я туди доберуся.

– Я візьму тобі відерце від поп–корну, і триматиму волосся.– підсумував Вінс, яка турбота.

Загалом до суботи я триста разів у голові прокрутила, як усе пройде. Подарунок я дарувати не буду, Вінс принесе пляшку віскаря, гадаю, поставимо на стіл і вистачить з неї, хоча я можу від нервів почати глушити його ще в машині. Загалом я одягла шкіряну сукню–футляр із квадратним викотом і поверх неї мереживну туніку до підлоги з розрізом ззаду. Нафарбувалася відповідно, взула туфлі на підборах, коротше, я в бойовій готовності. Вінс одягнув чорний піджак поверх білої футболки з логотипом Tommy Hilfiger, рукава якого закотив на рівні ліктів, і темні джинси, так, чувак не заморочувався. Але навіть у цьому він мав шикарний вигляд, звісно, у нього, напевно, одні ноги на весь мій зріст. Гаразд–гаразд, не прибідняюся, у мене цілком нормальний зріст, як для дівчини, а в сумі з моїми шпильками, я і зовсім шпалина. Так, що все на мазі... так? День народження проходив у клубі, ще б пак, її предки орендували весь клуб для своєї маленької принцеси. Вхід тільки внесеним до списку. Була здивована, що в списку стояло моє ім'я+1, а не навпаки. Хоча, цілком можливо, що Велла просто не знає ще як звуть Вінса. Клуб був звичайним, нічого помпезного, жодних рожевих зайчиків, жодної метушні на кшталт кілометрової черги гостей із подарунками в руках, що шикуються один за одним до трону, де сидить іменинниця і смикає ніжками.

На Веллі була пишна рожева сукня з купою воланів і тіара, вона бігала довкола гостей і голосно реготала, отримуючи привітання. На очах огидні темно–рожеві тіні і червона помада на губах.

Я знайшла Вінса, він сидів за барною стійкою, як ви думаєте з ким? Сценарій повторюється? Він сміється, вона простягає до нього руку. Ну, все. Велла офіційно відбирає в мене всіх хлопців. Або хлопці у мене просто увальні. Хоч Вінс і не хлопець мені, ця втрата мене засмутить. Думаю, після того, як вона запікапить і Вінса, я переїду в інший штат, або взагалі в Австралію. Подалі від неї. Тому, що як мені виграти? Як, якщо я вважаю людину пустушкою, а будь–хто, кому я намагаюся це втовкмачити, як телепень пускає на неї слину, хоча нема на що пускати. Як, якщо людина не вміє ні нормально одягнутися, ні розмовляти, дивлячись людині в очі, а не поверх них. Або хоча б не вдає з себе надзайняту людину і не витріщається у свій бісів телефон хоч п'ять секунд, або не згадувати на ім'я кожного божого (був він чи наснився) прихильника, який просто раз побачив і впав замертво від почуттів, які здолали його. Я розвернулася, мені не хотілося бачити цього. А коли я за хвилин п'ять глянула в той бік, сподіваючись побачити в кращому разі Велл із язиком по гланди в горлянці хлопця, який мені подобався, знайшла Веллу, яка сиділа на тому самому місці сама, у своєму телефоні.