Читати книгу - "Літа зелені, Арчібальд Джозеф Кронін"

— Можу поділитися з тобою своїми поглядами. — Він теж взяв пастилку і велично розсівся в кріслі. — Я за свободу релігії. Хай люди вірять в те, що їм більше подобається, і хай вони не втручаються в справи інших людей. Тобі, звичайно, важко це зрозуміти. Скажу лиш одно: якби ти пішов до церкви на Ноксхілл, я одразу ж зрікся б тебе.

Філософська тиша, поки він запалював свою люльку.

—  Я нічого не маю проти католиків, за винятком їхніх пап. Атож, хлопче, я ненавиджу римських пап... всіх отих Борджіа з отрутою в перснях та іншими гидотами. Та ти тут ні при чому. Ти віриш у того ж всевишнього, що і твоя бабка, яка не хоче, щоб ти вклонявся йому з свічками та кадилами. А мені байдуже. Бо я вважаю, що ні ти з своїми месами, ні бабка з своїми гугнявими псалмами та молитвами ніколи не попадете в рай; і все, що кажуть ваші пузаті попи, — брехня і вигадки.

Ніколи ще не бачив я дідуся таким схвильованим. Цілих півгодини запально говорив він, і з його язика злітали дивні слова — «свобода», «лібералізм», «віротерпимість», вільнодумство», «безсмертні ідеї», «людська гідність» тощо. Він проповідував такі гуманні і такі прекрасні ідеї, що я, певно, або чогось не дочув, або щось не так зрозумів, бо дід раптом трахнув кулаком по столу і загорлав, що «ми (тобто він і я) ще покажемо, де раки зимують, отій старій відьмі (тобто моїй бабуні)».

І все ж таки розмова з дідусем заспокоїла мене. Щоп’ятниці мама подавала мені овочеві страви, а коли батька вдома не було — круто зварені яєчка. З першого серпня, не сказавши, за порадою дідуся, й слова домашнім, я почав відвідувати невеличку групу при соборі Святих Ангелів, де готували до першого причастя.

Нами керувала матушка Елізабет-Джозефіна. Разом зі мною в групі було шість-сім сміхотливих дівчаток і ще один хлопчик — Анджелло Антонеллі, син італійця, що торгував морозивом у нашому місті. Це був дуже гарний хлопчик, з бархатною шкірою, шовковим кучерявим волоссям і величезними чорними очима, що завжди, здавалось, благали про щось; прямо-таки дитина з картин Мурільйо, хоч я в той час ще нічого про них не знав. Він дуже сподобався мені; і тому, що він був молодший за мене на цілий рік, я одразу ж взяв шефство над ним.

Іноді заняття проходили у напівтемній церкві, за боковим олтарем, під вітражем, на якому був зображений «Спаситель, що ніс свій хрест», зрідка — в монастирській прийомній, і здебільшого, якщо стояло на годині,— на лужку монастирського саду. Діти сідали на травицю, в тіні дерев і кущів, а лагідна черниця, з книжкою на колінах, влаштовувалася супроти нас в складаному кріслі. В саду за високою огорожею було напрочуд тихо, і здавалось, що ти знаходишся за тисячу миль від галасливого міста. Лише іноді пробігали черниці в білих покривалах з широкими крильми, перебираючи на ходу чотки. По саду походжали вгодовані голуби і довірливо наближалися до нас. Бджоли та джмелі невтомно бриніли над квітучими кущами, а навкруги розносилися найрізноманітніші пахощі чудових весняних квітів, що п’янили й заспокоювали моє наболіле серце. Між деревами високо в небі стирчав кам’яний хрест церкви — хрест святого Андрія. Матушка підносить палець до губ, ми замовкаємо, і вона починає розповідати нам про маленького Христа. Чудове дитинство! Ніколи ні перед тим, ні після того я не був таким безмежно щасливим.

Матушка Елізабет-Джозефіиа була вже немолодою жінкою, зі зморщеним, трохи суворим обличчям. Вона була гарною наставницею, бо в її устах чудово оживали давні події в Палестіні; ми слухали її, затамувавши подих, і бачили перед собою і ясла, і немовлятко в них; з хвилюванням спостерігали за тим, як святе сімейство на віслюкові —бідний віслючок! — рятується від страшного Ірода.

Можливо, через моє дещо сумнівне минуле матушка приділяла мені значно більше уваги, чим я дуже пишався, особливо, коли вона хвалила мене за кмітливість. Іноді заходив патер Рош; вони часто шептались, поглядаючи в мій бік, після чого турботи про мене зростали ще більше. Вона давала мені ладанки і святі образки, що їх я носив на тілі, під сорочкою. Я щиро возлюбив Ісуса, який нагадував мені чомусь маленького Анджелло, котрий смирно сидів поряд зі мною. Я з нетерпінням чекав того дня, коли, за словами матушки Елізабет-Джозефіни, мені на язик покладуть святу облатку, що є втіленням духа Христового.

Матушка розповідала нам про страшні нещастя, що сталися з тим, хто погано причащався. Один хлопчик постраждав через те, що «порушив піст», з’ївши кілька крихіток, що знайшов у кишені, як ішов до вівтаря, другий — через те, що ковтнув кілька крапель води з зубної щіточки. Але найбільше налякала нас третя притча: одна дівчинка з цікавості зняла святу облатку з язика і замотала її в хусточку, від чого вся хусточка... облилася кров’ю!

Дідусь стежив за моїм навчанням з величезною увагою. Спочатку він спитав мене, чи гарна з себе матушка Елізабет-Джозефіна. Коли ж я сказав, що ні, він захопився чудом, яке сталось з хусткою, і заявив:

— Оце так диво! Треба й мені причаститися разом з тобою. Все це дуже цікаво.

— Ні, ні, дідусю! — заволав я.— Це ж гріх, смертний гріх. І перш за все тобі доведеться піти до патера Роша... і висповідатись йому про всі неподобства, що їх ти накоїв за своє життя.

— В такому разі, — посміхнувся дідусь, — це була б дуже довга сповідь.

В кінці липня матушка Елізабет-Джозефіна раптом занемогла і її місце на складаному стільчику під деревом зайняла молоденька рум’яна черниця — сестра Цецилія. Це була ласкава і приязна жіночка, яка розповідала нам ще цікавіше, ніж матушка Елізабет-Джозефіна. Її голубі  очі затягувались поволокою під час розповіді про нашого спасителя, і вона не лякала нас усякими жахливими притчами. Вона дуже сподобалась мені, і я поспішив поділити своє захоплення з дідусем.

— А у нас нова наставниця, дідусю. Молоденька черниця. І дуже гарненька.

Дідусь кивнув головою, підкрутив вуса й сказав:

— Мені здається, Роберт, що я не виконую свого обов’язку щодо тебе. Завтра я сам одведу тебе до церкви. Я хочу бачити сестру Цецилію.

— Дідусю, — підхопився я, — але ж... чоловіків, здається, не впускають до жіночого