Читати книгу - "Літа зелені, Арчібальд Джозеф Кронін"

Церква була дуже гарна — будував її, як я пізніше дізнався, сам П’юджін; все в ній схиляло до молитви: і різнокольорові вітражі, і білий високий вівтар, і цілий ряд ажурних арок над нефом. Але, повторюючи про себе псалми, я не знаходив у них ніякої втіхи. А коли на кафедру вийшов патер Рош, у мене від страху затремтіли коліна. Я ждав, що він одразу ж накинеться на мене за те, що я не зумів постояти за свою віру. Та хвалити бога... він заговорив про інше! Проте об’ява, яку він зробив, знову позбавила мене спокою. На тому тижні починався піст: у середу, п’ятницю і суботу не можна їсти скоромного; господь буде не милосердний до тих поганців, котрі посміють осквернити рот м’ясом у ці дні! Я вертався додому з відчаєм на серці і, мов навіжений, вторив: «Середа, п’ятниця, субота... Образити бога — це великий гріх. Однак я боявся його значно менше, ніж патера Роша, який спонукав мене здійснити це непосильне завдання.

У середу мені пощастило. Заклопотана пранням білизни, мама не звернула уваги на мою заяву, що я не прийду на обідню перерву, бо мені треба пообгортати підручники; вона нічого не підозрівала і дозволила мені взяти з собою бутерброди з джемом. Але в п’ятницю, коли я вдався до тих же хитрощів, вона наказала мені прийти додому і поїсти гарячої страви. Коли ж я вернувся, мама поставила передо мною величезну котлету і вийшла на кухню з виглядом, котрий віщував мені великі неприємності, якщо я не спорожню тарілки дочиста.

Господи, як я страждав! Жоден єврей, перед яким інквізиція клала шматок сала, не мучився так. Я з відчаєм глянув на Мардока, що спокійно жував собі навпроти. Він готувався до іспитів і сидів тепер вдома, в той час як Кейт перестала приходити на обід, надто заклопотана своїми малюками. Тому ми були за столом самі.

—  Мардок! — прошепотів я. — У мене від цього м’яса буде страшенна печія. — І я швидким рухом переклав котлету на його тарілку.

Він витріщився на мене, але тому що дуже любив попоїсти, не став заперечувати, тільки промимрив:

— Щось ти останніми днями надто почав постити.

Я затремтів. Невже він догадався? Важко сказати... І я швидко з’їв картоплю, уникаючи тих шматочків, що були политі смальцем.

Наступного дня я вже більше нічого не міг придумати і тому вирішив просто не йти на обід, незважаючи на страшенний голод. Замість цього я пішов у гавань і довго блукав там, принюхуючись, мов той пес, до пахощів мазуту та нафти. А ввечері я вже ледве плентався додому, бо  аж зомлівав од голоду. Тому, забувши про все на світі, я думав лише про їжу, хорошу й поживну їжу.

Йдучи повз хвіртку місіс Буземлі, я раптом побачив її з листами в руках. Вона попросила мене збігати до поштової скриньки і вкинути їх. Збігати! Я вже й рачки не доповзу... Та як же відмовити справжньому другу? І, знайшовши у собі залишки сил, я відніс листи на ріг «Звалища», де висіла червона скринька. А коли я повертався назад, вона простягла мені через вікно звичайну винагороду — товстий бутерброд з подвійним шаром консервів фірми «Боуріл».

Я поспішив за ріг, щоб розправитися з ним. Слина так і текла у мене з рота, а ноги аж підломлювалися від голоду й нетерпіння. Я присів на колоді, що для коней, і одразу ж підніс бутерброд до своїх гострих молодих зубів, та раптом — о немилосердний боже! — згадав, що це консерви «Боуріл»: м’ясо, чисте м’ясо! Я ж не раз бачив кольорову рекламу фірми на залізничному мосту, де був намальований величезний бик.

Паралізований страхом, я цілу хвилину несамовито дивився на цей шматок бика, що символізував собою страшний гріх і невимовні муки на тому світі. Та нараз, гостро скрикнувши, накинувся на м’ясо і почав скажено трощити його і глитати, навіть не пережовуючи. Яке ж воно було смачне! Я забув і про караючу десницю, і про патера Роша. Нечестивими губами я жадібно смоктав солоний м’ясний сік і облизував пальці, і, коли все було скінчене, задоволено і переможно зітхнув.

Але раптом мені майнуло в голові: що ж я накоїв? Це ж гріх. Смертельний гріх. Я заціпенів. Почав каятись. Страшні очі патера Роша заблискотіли в темряві передо мною. Я розревівся і побіг до дідуся.

11

Коли я влетів до кімнати дідуся, він з ученим виглядом сидів над мікроскопом. Не відриваючись від апарата, він мовчки вислухав мої жалощі. І добре, що він не дивився на мене, бо я обов’язково розревівся б. А як відомо, дід терпіти не міг сліз. Але тільки я скінчив, він підвівся і почав ходити по кімнаті, човгаючи зеленими пантофлями. Я почував себе зовсім спокійно поряд з ним. І мені дуже хотілося, щоб він, а не каноник наставляв мене на мою віру.

—  Дуже просто, хлопче, уладнати з твоїми п’ятницями. Слід мені лише сказати матері, і все буде гаразд. Але, — він сумно похитав головою, — це лише початок. Рано чи пізно питання про твою віру випливе на порядок дня. А в тебе, як відомо, дуже тяжке становище в цій сім’ї... ти зовсім один... Погану спадщину залишила тобі матуся в особі твого бога... — Він помовчав, розгладив бороду і якось дивно глянув на мене. — А, може, краще тобі приєднатися до їхньої віри? Тобто... ходити в церкву разом із ними — на Ноксхілл?

Я гірко заплакав.

— О, ні, дідусю, ні. Кожен мусить іти своїм шляхом, навіть, якщо він і дуже тяжкий...

Дідусь умовляв мене, доказуючи, що зате я одержу багато винагород.

— Твоя бабка буде страшенно рада, якщо ти ходитимеш на Ноксхілл. Вона зробить тоді для тебе, що хочеш, ручуся тобі.

— Ні, дідусю, ні. Я не можу.

Дивна пауза. І раптом він засміявся до мене щирою, теплою посмішкою, а потім підійшов і гаряче потис мені руку.

— Молодець, Робі, молодець.

Він старанно вибрав дві найбільші м’ятні пастилки з своєї коробочки і сунув мені в руку. А я здивовано думав над тим, чим це я заслужив таку милість. Адже він говорив мені «молодець» всього кілька разів, коли особливо був задоволений мною. В