Читати книгу - "Літа зелені, Арчібальд Джозеф Кронін"

Тому й не дивно, що я тремтів, як заєць перед вовком, хоч він і звернувся до мене лагідним голосом.

— Ти Роберт Шеннон, еге ж?

— Так, отче.

Те «отче» і виказало мене. Піп хитро посміхнувся.

— Ти, я бачу, католик.

— Так, отче.

Він почав складати парасолю. — Я отримав листа від колеги з Дубліна... отця Шенлі... Він просить, щоб я потурбувався про тебе. — Патер Рош глипнув на мене... — Ти, звичайно, відвідуєш месу по неділях?

Я похилив голову. Багато вже мук витерпів я від католицької церкви, — навіть на лобі в мене зостався шрам, — але тут, у Лівенфорді, завдяки своїй самотності та полохливості, я ще не насмілився увійти до католицького храму.

— Ага! — Скільки мороки у нього з тією парасолькою. — А ти вже ходив до причастя?

— Ні, отче.

— А сповідався?

Через хворобу батька я пропустив час першої сповіді, і зараз мені було так соромно, що я радий був крізь землю провалитися.

— Ні, отче.

— Он як... Це дуже важливе упущення з боку хлопця, що носить ім’я Шеннон. Треба поправити це, Роберт. Негайно. Гадаю, що ти пробачиш мені мою настирливість?

Чого він насміхається? Чому не гримає на мене? В очах у мене повно сліз: Гевін поїхав, а тут ще й ця біда скоїлась! До того ж перехожі, яких у цей обідній час багато було на вулиці, з цікавістю поглядали на нас. Скоро звістка про нашу зустріч облетить усе місто, і мої шкільні товариші знову відвернуться від мене, і в Ломонд В'ю теж усе піде шкереберть.

— В наступному місяці ми почнемо бесіди з тими, хто готується до першого причастя. По вівторках і четвергах після четвертої дня. Слушний час, правда ж? Заняття провадитиме матушка Елізабет-Джозефіна... Гадаю, що вона сподобається тобі, якщо ти прийдеш. — Він знову лукаво зиркнув на мене сердитими чорними очима. — Ну, як, прийдеш, Роберт?

— Так, отче. — Ледве промимрив я задубілими губами.

— Молодець. — Парасолька знову заходила в його руках, немовби й вона рада була нашій угоді. А він привітно глянув на чорну супутницю і почав кружляти нею над моєю головою, просторікуючи далі: — Ще одне, Роберт... Хоч тобі, певно, важко буде це зрозуміти, бо живеш ти не в католицькій сім’ї... Ось що: не смій їсти м’яса по п’ятницях. Це суворо заборонено нашою церквою. Запам’ятай... жодного шматочка. — Він востаннє глянув на мене і відійшов, і мені здалося, що п його очах блимнув теплий вогник.

А я поплентався в протилежному напрямі, страшенно збентежений цією злощасною зустріччю. Нарешті я був спійманий і засуджений за всі свої злочинства! День став для мене сірим і нудним, бо мені навіть і на думку не спадало, що можна й не підкоритися священику. Ні, ні, його невсипуще око тепер повсякчас стежитиме за мною: кожної хвилини він може знову виринути, — та й дуже вже він страшний, щоб посміти не підкоритись йому. Одним подихом злого вітру здуло пилок бабуні з моєї душі. Прокляття, що переслідує мене з часу мого народження, знову звалилося на мою голову. І я змушений був терпіти і страждати.

Коли я наближався вже до чорного ходу, мене раптом аж у піт кинуло від страху: адже сьогодні — якраз сьогодні — п’ятниця. А з кухні так смачно пахло печеним м’ясом — моєю любимою стравою. Я аж застогнав. Великий боже і патер Рош! Що ж мені робити?

Я нерішуче ввійшов у кухню і сів на своє місце за столом, де вже сиділи Кейт і Мардок. Мама одразу ж поставила передо мною повну тарілку мяса; порція була значно більшою, ніж звичайно; до того ж м ясо так гарно пахло, що я мало не зомлів.

— Мамо, — сказав я тихим голосом. — Щось мені сьогодні не хочеться печені.

Всі витріщилися на мене, а мама тривожно запитала:

— Ти не захворів часом?

— Н-не знаю. Здається, трохи голова болить.

— Тоді їж картоплю з підливою.

М’ясна підлива... але вона, мабуть, теж заборонена... я похитав головою.

— Я краще нічого не їстиму...

Мама збентежено цмокнула язиком, як вона завжди робила, коли в чомусь сумнівалась. Перш ніж знову пустити мене до школи, вона дала мені ложку мікстури Грегорі. Проходячи повз кладовку, я схопив скоринку хліба, сховав у кишеню і жадібно з'їв, прямуючи до школи. Але це мало допомогло, бо цілий день мені зводило живіт од голоду.

За вечерею мама взяла шматочок холодцю з тарілки містера Леккі, якому вона завжди подавала щось «ласе» і, винувато посміхаючись, сказала:

— Роберт сьогодні хворий.

У мене защеміло серце. Жадібно споглядаючи рожеві ниточки м’яса, що просвічували крізь желе, я думав: «Чом же я не сказав їм правди? Ні, ні, ні за що в світі! Адже історія моєї фатальної належності до католицької церкви і так болісна для цієї сім’ї. Вони вже трохи забули, і нагадати знову про це — значило б накликати на себе страшенну біду, подібну до тієї, що зображена на картині в кімнаті бабуні — «Самсон руйнує храм». Страшно навіть подумати, як скривиться батько...»

Та якраз він і виручив мене:

—  Хлопець, певно, об’ївся зеленого агрусу. Нехай лягає спати. — І він знову переклав холодець з моєї тарілки в свою.

А я й близько не бачив того зеленого агрусу. Все ж я зрадів його несправедливому присуду і голодним поплентавсь у свій закуток за фіранкою.

У неділю, коли ще вся сім’я спала, я викрався з дому і побіг на месу, що починалася о сьомій годині. Я сів позаду всіх і весь час ховав обличчя, коли біля мене проходили з скринькою на милостиню.