Читати книгу - "Божа кара"

Сашко Ткач і Микола Заболотний, відбувши по сім років таборів та по п’ять заслання, благополучно повернулися із Сибіру. Сашко одружився, має двох дітей, викладає у технікумі. Мати Сашкова й досі жива. Майже в кожному листі до сина передає мені привіт, називає святою людиною. Заболотний же вдарився в політику і нещодавно висунув свою кандидатуру до Верховної Ради. Як колишній наш студент, він дав згоду зустрітися з колективом нашого вузу і прийшов разом із Сашком, що був його довіреною особою, до актового залу, вщерть переповненого викладачами та студентами. Я сидів у першому ряду, і вони перед тим, як піднятися в президію, підійшли до мене, обняли та поцілували на очах усієї чесної громади. Я був дуже розчулений, а попереду на мене чекало ще більше розчулення.

Коли ректор їх представив та надав першому слово Сашкові, той вийшов на трибуну і звернувся до присутніх з такими ось словами:

— Дорогі друзі! Перш ніж розповісти вам про життєвий шлях нашого кандидата… а він, повірте мені, був ой який нелегкий… я хочу вклонитися людині, без якої, власне, ми й не стали б тими, ким ми зараз є. Людині, яка благословила нас на боротьбу за незалежність України… Вікторе Андрійовичу, дорогий наш, прошу вас звестися, щоб вас усі бачили!

Я звівся, розгублений, і Боже, що тут скоїлось! Зал аж здригнувсь од овацій, всі звелися, мені аплодували, а юна студенточка підбігла до мене й простягнула отакенний букет квітів. Я розкланювався, я не знав, що сказати, і щипало у носі, і сльози навертались на очі.

А потім я повертався трамваєм додому і в голові моїй весь час лунала фраза, що її сказав Заболотний у відповідь на одну з численних записок. Де його запитували, чи держить він зло на тих, що його посадили.

— Не держу. Всі ми жертви однієї системи.

Воістину так! Усі ми жертви нелюдської системи: і колишні судді, й колишні ув’язнені. Системи, в якій були розтоптані, знищені людські цінності, в якій зло перемішалося з добром. Те, що було вчора злом, ставало сьогодні добром, і навпаки. Тож невідомо, творив я своїм хлоп’ятам зло чи, може, сіяв добро. Яке вони сьогодні так успішно пожинають.

Умиротворений, якийсь аж просвітлений прийшов другого дня на кафедру. І тільки прийшов, задзвонив телефон.

— Вікторе Андрійовичу, вас.

Хто це? Сашко? Заболотний?

— Віктор Андрійович? Скільки літ, скільки зим!

Я одразу ж упізнав його голос. В мені все отерпло, здавалося, зупинилось і серце.

— Алло! Алло!.. Ви мене чуєте?

— Чую, — ледь видушив.

— От і ладненько. Ми маємо сьогодні з вами зустрітись.

— Але я не маю часу! — вирвалось у мене. Майже фізично відчув, як петля, якої я, здавалося, позбувся назавжди, знову обляга мою шию. Просунув пальці за комір, послабив краватку.

— Мусите знайти, дорогенький. Це потрібно не стільки мені, скільки вам. Чуєте, вам!

— Гаразд. — Мені вже стало зовсім недобре. — Де зустрінемось?

— От і ладненько. У паркові, в отому закуткові. Пам’ятаєте? О сьомій зможете?

— Зможу.

— Тоді до побачення.

— Що з вами? — спитав аспірант: я все ще стояв, тримаючи рурку.

— Нічого. Нічого… Просто щось із серцем. — Повісив рурку, почовгав до столу. І, може, вперше відчув, який я старий.

Отой закуток відшукав не одразу. Все тут змінилося, і я кілька разів пройшов мимо, поки побачив вагончик.

Він стояв на місці, доживаючи свого віку. Зірвані двері, повибивані вікна, почорнілий, обвалений дах.

— Вікторе Андрійовичу, скільки літ, скільки зим!

Коли б він не озвався, я б його не впізнав. Неохайний, геть поношений одяг, брезкле, землистого кольору обличчя, червоні, як у кролика, очі. А з-під пом’ятого капелюха звисають брудні пасма навіть не сивого — сірого якогось волосся. І густий горілчаний перегар, коли він на мене дихнув. Не змінився лише голос.

— Ну як поживаєте? Вже, мабуть, в академіках? Скільки ж часу відтоді минуло! Пам’ятаєте наш коньячок?

Я не піддався на його сентименти: цей чоловік був мені зараз огидний. Тим більш огидний, що він нагадував минуле, яке я волів раз і назавжди забути.

— Пробачте, ви щось од мене хотіли? — запитав якомога сухіше.

— Ага, ближче, як то кажуть, до справи, — усміхнувся він якоюсь кривою посмішечкою. — Що ж, до справи, то й до справи… Бачите, дорогенький, я пишу мемуари…

— То й пишіть на здоров’я.

— Пишу-пишу, — закивав він головою. — Про нашу з вами спільну роботу пишу. Ви ж були одним із найблискучіших наших агентів. Я вами гордився, Вікторе Андрійовичу!

— Ви що, хочете назвати моє прізвище? — Мені раптом забракло повітря.

— А це буде залежати од вас, дорогенький.

— Що вам треба од мене?!

— Тс-с, навіщо ж так голосно?.. Не мені, дорогенький, а моїм мемуарам. Я не думав, що їх так важко писати. Стільки витрат. Папір, передрук, друкарка… Я заборгував уже триста карбованців. Мотавсь-мотавсь, де дістати, а тоді й подумав: постій, а Віктор Андрійович! Хто тебе й виручить, як не давній твій друг!..

— Ви вимагаєте од мене триста карбованців?

— Ну навіщо ж так, Вікторе Андрійовичу, — вимагаю! Не вимагаю — уклінно прошу. І не дати — позичити. Під майбутній гонорар.

Гонорар! Я не вірив ні в той гонорар, ні в мемуари. Але відчував: діватися нікуди. Що такому варто написати хоча б на кафедру? Чи в ректорат… Мені страшно було про це навіть подумати.

— Гаразд, я дам вам триста карбованців. Але з умовою, що ви про мене забудете. І не дзвонитимете більше на кафедру.

— Забуду, дорогенький, забуду! — Він так зрадів, що у нього й щоки порожевішали.

— Тільки не зараз. При собі в мене немає.

— Коли?

— Завтра. — Вирішив зняти з ощадної книжки. Не така вже й велика сума, щоб одкупитись од цієї тварюки.

— Так я вас тут ждатиму.

— Ждіть.

— Як і сьогодні, о сьомій?

— О сьомій…

Я зняв триста карбованців і відніс йому гроші. І постарався швидше забути про нього.

А десь через місяць знову пролунав телефонний дзвінок:

— Віктор Андрійович? Скільки літ, скільки зим!

Я мовчав. Я одразу ж упізнав його голос.

В.К.

Самосуд

Було на Вкраїні село, яке двічі зазнало страшного спустошення. Вперше під час Великого Голоду, в тридцять третьому, що