Читати книгу - "Шлях відкривається сам, Ilona Kast"

«Він іде. Тільки повільніше, ніж ми.»

Одного вечора, коли небо забарвилося у глибокий червоний, ми вирішили заночувати прямо в джунглях. З наметом, Оріоном, москітною сіткою і довірою. Уночі прийшов дощ — сильний, ритмічний, очищуючий. Краплі били по даху намету, як удари барабана, поруч тихо сопів Оріон, а навколо билося пульсуюче серце лісу. Було холодно, мокро — але водночас це була одна з найтепліших ночей у моєму житті. Тереза тихо сказала:

«Знаєш, я думаю, що тут дощ лікує більше, ніж просто водою — він вимиває думки.»

І я точно знав, що вона мала на увазі.

Оріон уже ходив набагато краще. Його рухи стали гнучкими. На гнилих дерев’яних містках, що вели крізь хащі, він рухався, мов майстер — елегантно, обережно, але впевнено. Я захоплювався ним. Його сміливістю. Його довірою. Можливо, це ми були не його супутниками. Можливо, він — наш.

Але тоді життя прийшло з новим запрошенням: фестиваль Universo Paralello у Бразилії. Я давно тримав його в голові, але зараз, із Терезою і покликом нового початку, він зазвучав голосно.

Ми сиділи біля річки, Оріон лежав між нами, коли з’явилося питання:

— «Що робимо з ним?»

Він ще не був цілком здоровий. Ще не готовий до 3.500 кілометрів і фестивального безладу.

— «Залишимо його тут», — сказав я тихо.

— «У Альфредо», — сказала Тереза майже водночас.

Альфредо був мудрим чоловіком, який нас прийняв. Він знав Оріона, навіть любив його. У нього був старий пес, який нещодавно помер.

— «Тут він у безпеці», — сказав Альфредо. — «А коли ви повернетесь — він чекатиме.»

Ми погладили Оріона на прощання. Він подивився на нас — спокійно, знаючи. Без страху. Без драми. Тільки ця тиха довіра.

— «До скорого, великий», — сказав я.

Він підняв голову, ніби кивнув.

І тоді ми рушили. У бік фестивалю. У бік Бразилії. У бік нового розділу.