Читати книгу - "Шантарам"

Старий тихо застогнав. Жінка втерла його лице кінцем своєї хустки і підняла хустку, щоб продемонструвати мені яскраву плямочку крові. Вона нічого не сказала, тільки скривила зморшкувате обличчя у зневажливій гримасі: «Дивися, йолопе неотесаний, здоровезний незграбний варваре, поглянь, що ти накоїв».

Я задихався від спеки; темрява того замкненого простору гнітила мене, здавалося, лише руки, якими я впирався у стіни, не дають упасти будинку і поховати мене живцем. Спотикаючись, я позадкував, а потім кинувся наосліп тим лабіринтом. Чиясь рука схопила мене за плече, і я мало не скрикнув од несподіванки.

— Куди ти так біжиш? — регочучи, поспитав Прабакер.— Нам сюди треба. Тут слід ходити скраєчку, тому що всередині дуже, дуже велика грязюка.

Він стояв біля якоїсь щілини між двома глухими стінами. Зуби й очі його ледве виблискували, але позаду була непроглядна пітьма. Прабакер обернувся до мене спиною, підтяг штани і, розставивши ноги та притискаючи їх до протилежних стін, дрібними кроками рушив уперед. Він гадав, що я теж піду, але я вагався, і тільки тоді, коли його кумедна постать зникла у пітьмі, подався за ним услід.

Було так темно, що я не бачив Прабакера, хоч і чув його кроки. Ось нога моя послизнулася і відразу ж зав’язла в якійсь багнюці. У ніс ударив огидний сморід. Раптово щось живе пробігло внизу, торкнувшись моєї ноги. Ще мить — і декілька таких самих створінь промчало по моїх ногах.

— Прабу! — заволав я чимдуж, не знаючи, як далеко він пішов.— Тут ще хтось є!

— Ще хтось?

— Так! Якісь істоти повсякчас бігають і наступають мені на ноги! Вони чималі!

— Тут тільки щурі наступають на ноги, Ліне. Ніяких інших істот тут нема.

— Щурі?! Ти що, жартуєш? Вони ж як бульдоги завбільшки!

— Щурі без проблем, Ліне,— озвався Прабакер із темряви.— Великі щурі — дружнє плем’я, вони не чинять капостей людині. Тільки тоді вони кусаються, коли...

— І коли ж це, скажи на милість?

— Коли ти кричиш, баба. Вони не люблять, коли на них підвищують голос.

— Ти ба, які горді! — перейшов я на хрипкий шепіт.— Але скажи будь ласка, довго нам ще йти? Мене в дрож кидає від цього дивного місця.

Прабакер раптом зупинився, і я налетів на нього.

— Ми прийшли,— прошепотів він і почав стукати в двері цілою серією ударів з паузами різної довжини.

Почулося бряжчання засува, і двері відчинилися, засліпивши нас несподівано яскравим світлом. Прабакер схопив мене за рукав і потяг усередину.

— Швидше, Ліне! Не напускай щурів.

Ми опинилися в маленькому приміщенні з голими стінами; освітлювалося воно прямокутником блакитного неба високо над головою. Навпроти були інші двері, там чутно було гомін. Проте здоровань, що відчинив нам, відразу ж притулився до тих дверей спиною і, люто зиркнувши на мене, вишкірив зуби. Прабакер почав улесливо умовляти його, та здоровань тільки хитав головою, повторюючи: «Ні, ні, ні».

Він стояв перед нами як вежа. Я був так близько від нього, що до мене долинало сопіння, котре виривалося з його ніздрів, наче ото вітер свище поміж скелями на морському березі. Чуприна його була підстрижена дуже коротко, видніли величезні вуха, зім’яті, наче старі боксерські рукавички. Груди були завширшки як мої плечі, вони здіймалися над величезним черевом і спадали, немов ковальський міх. Тонкі, мов кинджальні леза, вусики підкреслювали його лють, він дивився на мене з такою ненавистю, що я мимоволі подумав собі: «Господи, тільки не примушуй мене битися з ним!»

Він підняв обидві долоні, даючи Прабакеру знак припинити його вкрадливу пісню. Руки були величезні й такі мозолясті, що ними можна було зішкрібати молюсків на днищі танкера.

— Він каже, що нам туди не можна,— пояснив Прабакер.

— Ну що ж,— сказав я і з невимушеним виглядом узявся за клямку дверей позад того велетня.— Принаймні, ми не можемо закинути собі, що не намагалися.

— Ні, ні, Ліне! — зупинив мене Прабакер.— Ми повинні домовитися з ним.

Здоровило склав руки на грудях, при цьому шви його сорочки кольору хакі аж затріщали.

— Не думаю, що це гарна ідея,— криво посміхнувсь я.

— Дуже гарна! — наполягав Прабакер.— Туристів сюди не пускають, як і на інші людські ринки, але я сказав йому, що ти не такий турист, як усі. Я сказав йому, що ти вивчив мову маратхі. Але він мені не вірить, і лише це наша проблема. Він не вірить, що іноземець може говорити на маратхі. Тому ти повинен поговорити з ним, і тоді він нас пустить.

— Але я знаю не більше двадцяти слів на маратхі, Прабу.

— Двадцять слів не проблема, баба. Ти тільки почни, і побачиш. Скажи йому, як тебе зовуть.

— Як мене зовуть?

— Так, як я тебе вчив. Не на хінді, а на маратхі. Скажи йому, вперед.

— Гм... маза нао Лін агей,— пробурмотів я невпевнено,— Мене зовуть Лін.

— Баапре! — закричав невблаганний вартовий, витріщивши очі.— Боже всемогутній!

Підбадьорившись, я вимовив ще декілька визубрених фраз:

— Маза деш Нова Зеландія агей. Ата ме Колабала рагелла агей.— Я з Нової Зеландії. Зараз я живу в Колабі.

— Кай гарам мад’чуд! — вигукнув він, уперше всміхнувшись.

Дослівно це означає «Який запеклий збоченець!», але останнє слово вживається в різних ситуаціях і здебільшого перекладається як «шахрай».

Здоровань на радощах обняв мене, мало не розчавивши в своїх обіймах.

І тоді я видав йому все, що знав на маратхі, починаючи з найпершого речення, якого навчив мене Прабакер: «Мені страшенно подобається ваша країна»,— і скінчивши проханням, яке я часто виголошував у їдальнях, хоч у цьому затишному куточку воно було, мабуть, і не до речі: «Будь ласка, вимкніть вентилятор, щоб я міг спокійно доїсти суп».

— Тепер достатньо, баба,— усміхаючись на весь рот, сказав Прабакер.

Я замовк, і вартовий вибухнув довгою тирадою. Прабакер перекладав його слова, киваючи і допомагаючи собі промовистими жестами:

— Каже, що він поліціянт і його звуть Вінод.

— Він коп?!

— Еге ж, поліційний коп.

— Значить, цей ринок у віданні поліції?

— Авжеж. Він каже, що вперше бачить чужинця, котрий уміє говорити на маратхі. Він каже, що деякі іноземці уміють говорити на хінді, але