Читати книгу - "Шантарам"

— Що коштуватиме сто рупій?

— Це плата за вхід, Ліне. Бакшиш. Сто рупій. Заплати йому.

— Так, звісно.

Я дістав з кишені пачку банкнотів, відлічив сто рупій і простягнув їх церберові. Поліціянти надзвичайно меткі у поводженні з грошовими знаками, вони так спритно хапають їх і ховають, що їм заздрять навіть досвідчені гравці в наперсток. Здоровань обіруч потиснув мою простягнуту долоню і з добре відпрацьованим безневинним виглядом почухав носа. Гроші при цьому, природно, зникли. Потім він відчинив двері й жестом запросив нас у вузький коридор.

Пройшовши з десяток кроків і зробивши два круті повороти, ми опинилися в якомусь дворику. Тут були люди, вони сиділи на грубих дерев’яних лавках або стояли гуртами по двоє-троє. Серед них попадалися араби у вільному бавовняному одязі й куфіях[40]. Індійський хлопчик переходив від гурту до гурту, розносячи чорний чай у високих склянках. Декілька чоловіків подивилися на нас із Прабакером і спохмурніли. Коли Прабакер, усміхаючись, почав привітно жестикулювати, вони відвернулися і знову почали балакати. Час від часу хтось із них кидав оцінювальний погляд на гурт дітей, що сиділи на довгій лаві під подертим полотняним шатром.

Дворик був оточений голими стінами, пофарбованими в брунатну і пурпурову барву. Поодинокі вікна, як можна було бачити крізь діри в полотні, були забиті дошками. Цей дворик, схоже, був не частиною споруди, а якимось архітектурним непорозумінням, що випадково постало внаслідок переобладнання навколишніх будинків. Підлога була сяк-так вимощена кахлями — видно було, що їх брали з ванних кімнат і кухонь.

Ми посідали в куточку, узяли запропонований нам чай і якусь часину мовчки сьорбали його. Потім Прабакер почав тихенько розповідати мені про це місце, яке він називав людським ринком. Діти, що сиділи під подертим наметом, були рабами. Вони прибули сюди з різних штатів, рятуючись від циклону в Західній Бенгалії, від засухи в Оріссі, від епідемії холери в Гар’яні, від сепаратистів у Панджабі. Їх знаходили і купували спеціальні агенти, потім вони залізницею діставалися Бомбея, часто пройшовши до станції кількасот кілометрів без супроводу дорослих.

Чоловіки в дворику були або агентами, або покупцями. Хоч на перший погляд вони й не виявляли особливої цікавості до дітей на лаві, Прабакер пояснив мені, що зараз іде жвава торгівля і укладаються угоди.

Діти були маленькі, худі й беззахисні. Двоє сиділи, взявшись за руки, ще один обіймав свого товариша, наче захищаючи його. Всі вони не зводили очей з угодованих і пишно вбраних чоловіків, стежили за виразами їхніх облич і за кожним жестом їхніх рук.

Чому так легко черствіє людське серце? Як міг я перебувати в цьому місці, бачити цих дітей і нічого не зробити, щоб зупинити це? Чому я не повідомив про цю работоргівлю в поліцію чи не припинив її сам, роздобувши пістолета? Відповіддю на це запитання могли служити відразу декілька причин. Я був утікачем, мене розшукували на всіх континентах, тож я не мав змоги зв’язатися з урядовцями чи з поліцією. Я був іноземцем у цій своєрідній країні, це була чужа земля, зі своєю культурою і своїм життєвим устроєм. Треба було більше знати про неї — принаймні розуміти, що кажуть ці люди, перш ніж втручатися в їхні справи. Із власного гіркого досвіду я знав, що, намагаючись що-небудь поправити, ми своїми діями лише посилюємо зло. Якби, наприклад, я вдерся сюди зі зброєю і перешкодив торгівлі, то її перенесли б у якесь інше місце. А той ринок міг би бути ще гіршим. Я нічого не міг зробити і усвідомлював це.

Одного тільки не розумів: чому те видовище не доконало мене. Лише згодом я збагнув, що пояснення криється в моєму тюремному минулому і в людях, яких я зустрічав там. Деякі з них відбували вже четвертий або п’ятий термін. Найчастіше вони починали з виправних шкіл — «шкіл для хлопчиків», як їх називали,— або з учбово-виправних таборів, і були вони не старші від цих маленьких рабів-індійців. Часто їх били, морили голодом, замикали в карцер. Деякі з них — дуже багато — ставали жертвами сексуальних домагань. Запитайте будь-кого, хто має за плечима тривалий термін тюремного ув’язнення, і він скаже вам, що ніщо так не робить жорстоким людське серце, як правоохоронна система.

І хоч це неправильно і ганебно, але я був радий тому, що мій минулий досвід зробив жорстоким моє серце. Цей камінь у грудях правив мені за єдиний захист від усього того, що я бачив і чув під час цих екскурсій нетрищами бомбейського життя.

Хтось лунко ляснув у долоні. З лави схопилася маленька дівчинка і почала танцювати, виспівуючи любовну пісню з популярного індійського фільму. Надалі я неодноразово чув цю пісню, і щоразу я згадував цю десятирічну дівчинку, згадував її на диво гучний, високий і тонкий голос. Вона гойдала стегнами і випинала неіснуючі груди, по-дитячому імітуючи рухи стриптизерки, й покупці дивилися на неї з цікавістю.

Прабакер продовжував грати роль Вергілія, тихо пояснюючи все, що відбувалося в цьому пеклі. Він сказав, що якби діти не потрапили на ринок рабів, то неодмінно померли б. Вербувальники гасали штатами, де сталися катастрофи, їздили провінціями, що потерпіли від засухи, землетрусу чи повені. Голодні батьки, що поховали своїх дітей, благословляли вербувальників і, повзаючи навколішки, благали їх купити сина або дочку, щоб уціліла хоч одна дитина.

Хлопчикам судилося стати погоничами верблюдів у Саудівській Аравії та Кувейті. Деякі з них, казав Прабакер, будуть покалічені під час верблюжих перегонів, які влаштовуються на втіху багатим шейхам, дехто загине. Коли хлопці підростали і вже ставали завеликими для перегонів, їх просто виганяли. А дівчатка працювали служницями в багатих родинах на Близькому Сході чи займалися сексуальним обслуговуванням.

Зате, сказав Прабакер, ці хлопчики й дівчатка живі. Їм пощастило. На кожну дитину, що потрапляла на ринок рабів, припадали сотні голодних дітей, котрі вмирали в страшенних муках.

Голод, рабство, смерть. Є істина, що перевершує життєвий досвід. Її неможливо відчути. Це істина, де розум виявляється безсилим, а дійсність не піддається сприйманню. Зазвичай ми беззахисні