Читати книгу - "Шантарам"

Розділ 4

— Ти знаєш тест на «борсаліно»?

— Який тест?

— На капелюх «борсаліно». Він дозволяє встановити, справжній «борсаліно» в тебе чи жалюгідна імітація. Адже ти, сподіваюся, знаєш, що таке «борсаліно»?

— Ні, боюся, що я не в курсі.

— Ага, он як? — протягнув Дідьє з усмішкою, де читалися заразом подив, лукавство і презирство. Подавшись уперед і схиливши голову набік, він труснув чорними кучерями, немовби підкреслюючи значущість своїх слів.— «борсаліно» — це неперевершена за своєю якістю деталь убрання. Багато хто вважає, і я, зокрема, теж, що унікальнішого чоловічого головного убору не існувало за всю історію людства,— він окреслив руками коло над головою, зображуючи капелюха.— У нього широкі криси, а виготовляється він із чорної чи білої кролячої шерсті.

— Ну і що? — відгукнувся я цілком доброзичливим, як мені здавалося, тоном.— Кролячий капелюх — це кролячий капелюх, що тут особливого?

Дідьє витріщив на мене очі.

— Що особливого? Ну, знаєш, друже мій! «Борсаліно» — це щось набагато більше, ніж просто капелюх. Це витвір мистецтва! Перш ніж виставити цього капелюха на продаж, його розчісують не менше десяти тисяч разів. «Борсаліно» — це особливий, елітарний стиль, який протягом багатьох десятиліть був ознакою належності до найвищих кіл італійської та французької мафії. Слово «борсаліно» стало синонімом мафії, а крутих хлопців у Мілані й Марселі так і називали — «борсаліно». Авжеж, ті гангстери теж полюбляли вишуканий стиль. Вони розуміли, що як живеш поза законом і існуєш за рахунок пограбувань, то зобов’язаний принаймні мати елегантний вигляд. Ти згоден?

— Так, це, мабуть, мінімум того, що вони зобов’язані були зробити для суспільства,— посміхнувся я.

— Зрозуміло! А зараз, на жаль, все, на що вони здатні,— це поза. Ніякого стилю! Це характерна риса нашого часу: стиль перетворюється на позу, а не поза піднімається до стилю.

Він помовчав, щоб я повною мірою оцінив його афоризм.

— А тест на капелюх «борсаліно» полягає в тому, що його згортають у рурку і прошелюють крізь каблучку. Якщо капелюх при цьому не мнеться і не втрачає своєї форми, значить, це справжній «борсаліно».

— І ти хочеш сказати...

— Так, саме так! — вигукнув Дідьє, гупнувши кулаком по столу.

Була восьма година, ми сиділи в «Леопольді» неподалік прямокутної арки, що виходила на Насип. Іноземці за сусіднім столиком обернулися на галас, але офіціянти і постійні відвідувачі не звернули ніякої уваги на дивакуватого француза. Дідьє вже дев’ять років їв, пив і галасував у «Леопольді». Всі знали, що існує певна межа, за якою він стає небезпечним. Відомо було також, що межа ця пролягає крізь серця людей, яких він любить. Якщо їх кривдили, в ньому прокидалася холодна вбивча лють. А слова або вчинки, спрямовані проти нього самого,— крім тілесних ушкоджень, звісно,— були йому анідесь, він сприймав їх із філософським спокоєм.

— Comme[41]. Я це все до того, що твій маленький друг Прабакер змусив тебе пройти випробування: згорнув у рурку і пропустив через каблучку, щоб перевірити, справжній ти «борсаліно» чи ні. Для цього він і влаштував тобі екскурсію нетрищами цього міста.

Я мовчки попивав каву. Звісно, так воно і було — Прабакер справді піддав мене випробуванню,— але я не хотів поступатися Дідьє правом на відкриття цього факту.

Вечірній натовп туристів з Німеччини, Швейцарії, Франції, Англії, Норвегії, Америки, Японії і десятка інших країн почав рідшати, поступившись місцем індійцям і чужинцям, котрі обрали своєю домівкою Бомбей. Вечорами, коли туристи ховалися по готелях, місцевий люд заявляв свої права на «Леопольд» та інші подібні заклади — кав’ярні «Мондегар», «Мокамбо» і «Світло Азії».

— Якщо це було випробування,— здався я нарешті,— то, мабуть, я його витримав. Прабакер запросив мене в гості до своїх батьків, в село на півночі штату.

Дідьє театрально звів брови.

— І надовго?

— Не знаю. Місяців на два. А може, й більше.

— Ну, тоді ти маєш рацію,— кивнув Дідьє.— Твій маленький друг закохався в тебе.

— Здається, це надто вже сильно сказано...— спохмурнів я.

— Ні-ні, це зовсім не те, що ти думаєш. Знаєш, тут треба бути обережним. Тут все не так, як в інших місцях. Це Індія. Всі, хто приїжджає сюди, неминуче закохуються в когось, та ще й не раз,— проте індійців у цьому ніхто не переплюне. Можливо, твій Прабакер теж закохався в тебе. І в цьому немає нічого дивного. Я вже досить довго живу в Бомбеї і знаю, що кажу. Індійці закохуються дуже легко і дуже часто, тому вони й живуть мирно в цій перенаселеній країні. Зрозуміло, вони не янголи, проте вони вміють любити співвітчизників.

Дідьє запалив цигарку і почав розмахувати нею, як сигнальним прапорцем, аж офіціянт кивнув, що замовлення прийняте. Коли принесли горілку із закускою, Дідьє сказав:

— Індія приблизно в шість разів більша від Франції. А населення тут у двадцять разів більше. У двадцять! Якби французів було так багато, то текли б криваві ріки. А тим часом французи, як всім відомо,— найцивілізованіша нація в Європі. І навіть у всьому світі. Отже, будь певен, без любові Індія припинила б існування.

До нас підійшла Летиція.

— З якого це приводу ти знову гарячкуєш, змію? — привітно поцікавилася вона. Завдяки її південнолондонському акценту останнє слово прозвучало, як постріл.

— Він просто переконував мене, що французи — найцивілізованіша нація на світі.

— І весь світ це визнає,— додав Дідьє.

— Коли ви зумієте виростити на своїх виноградниках нового Шекспіра, то я погоджуся з тобою,— промуркотіла Летті з теплою і заразом поблажливою усмішкою.

— Люба моя, будь ласка, не думай, що я недооцінюю вашого Шекспіра,— радісно закудкудакав Дідьє.— Я дуже люблю англійську мову — адже вона більш як наполовину складається з французьких слів.

— Touche[42],— посміхнувся я,— як говоримо ми, англійці.

Тієї миті до нас підійшли Улла з Моденою. Улла була одягнена для роботи: коротка тісна темна сукня з хомутиком на оголеній шиї, сітчасті панчохи і черевички на шпильках. На її