Читати книгу - "БЖД"

А витягши руки із задніх кишень, я раптом по­бачив, що тримаю візитівку. Як вона туди потра­пила – я зовсім не пам'ятав, тож зиркнув на сріб­лясті літери:

Анжелік Ковач

телефонна служба довіри

321 – оператор 7 – з міського

(095)399-588-2 - з мобільного

Я дістав мобільник і набрав перший номер, але він тупо не набирався. «Ви не можете подзво­нити за цим номером», – повторювали мені так, наче він був для якихось обраних, а не для лузе-рів... Щодо другого, то там завчено відповідали: «Зе субскрайбер кен нот зе річ оф зе момент, пліз трей егейн лейтер»'.

Я п'ю міцну каву з коньяком. Мяудзедун за­лазить на стіл, робить кілька впевнених кроків убік моєї чашки, підходить до неї й вмочає туди лапу. Потім облизує її, з огидою кривиться й,

залишаючи на підлозі коричневі сліди, плентає­ться в кімнату. Я виливаю рештки кави в мий­ку – допивати її нема жодного бажання, бо, скільки б ми не лишали Мяудзедуну миску з во­дою, йому завжди більше подобалося хлебтати воду з товчка. Ікарус тим часом зосереджено їсть мівіну, запиваючи її кефіром. Упоравшись, він відсовує тарілку й нарешті каже:

—Ти не повіриш. Якщо почуєш, то не повіриш жодному слову. Я, як завжди, прийшов, дістав під­ручники, зошити й іншу хрінь і подався до її кімна­ти. Каміла, їхня служниця, сказала, що Сабріна за­раз буде, що вона розмовляє по телефону зі своїм бой-френдом, хоч який у біса бой-френд може бу­ти в такої стервочки? Ок, – подумав я, – нехай бу­де бой-френд, мені зрештою пофіг, я тут педагог, я бабло відпрацьовую, мене це не цікавить, краще порахую, скільки в цієї розбещеної малолітки в ак­варіумі рибок... І я став рахувати. Аж тут поверну­лася й вона... У такому куцому-куцому халатику. Розумієш, він що є, що його нема. Хто такі довбані халатики вигадав?

—Привіт, – сказала вона.

—Привіт, – відповів я. – Може, ти б пішла перевдяглася?

—Тобі що, не подобається мій халатик? – здивувалася Сабріна.

—Дуже подобається, – кивнув я й додав, – сіак І8І ГапІаяііясН1!

—А мені здасться, що він тобі не подобаєть­ся, – почала накручувати вона.

—Подобається, мені дуже подобається твій халатик. Але чи не могла б ти піти й одягти щось інше?

—Якщо ти кажеш, щоб я пішла й одягла щось інше, значить він тобі не по-до-ба-єть-ся! І крапка!

І тут, ти чуєш, тут вона взагалі його знімає й жбурля за вікно... І залишається переді мною в самих рожевих тру-си-ках...

—І взагалі, – каже вона, – сьогодні спекот-но якось... проте давай уже починати, бо я спіз­нюся на заняття з тенісу.

—Гаразд, – кажу я, потроху приходячи до тя­ми, – справді, чого ж бо... починаємо урок, але я буду дивитися у вікно, я на тебе не буду дивити­ся, – я справді беру підручники й перекладаю їх на підвіконня.

—А чого це ти на мене не будеш дивитися? – обурюється вона.

Я напружую мозок і пояснюю:

—Педагогічна етика...

—А це що за така фігня? – ще дужче обурю­ється вона. – Про яку педагогічну етику може йтися, якщо ти все заняття простоїш до мене задницею? І взагалі, я тобі ЩО, НЕ ПОДО­БАЮСЬ?

—Сабріно, ти мені дуже подобаєшся, але ж сам Макаренко казав... – проте навіть це магічне прізвище не справляє на неї жодного враження.

—Тоді ДИВИСЬ НА МЕНЕ! - ледь не ви­бухнула вона. – Як ти можеш не дивитись на ме­не, якщо я тобі подобаюсь? От ти мені нодоба-стпси, і я дивлюсь маніть на гній зал!

—Ти мені теж подобаєшся, але я репетитор, я тебе вчити маю, а не дивитися на твій зад!

—Ах так! – дико зблискує оченятами Сабрі-на. - У МЕНЕ НЕ ЗАД! Чуєш! У МЕНЕ НЕ ЗАД! – тупає вона ногами.

Тут із коридора постукала Каміла.

—Сонечко, в тебе все гаразд? – спитала вона з-за дверей.

—Так, ми саме шліфуємо фонетику... – від­казало сонечко в трусиках і додало, – не заважай нам, бо вилетиш звідси на фіг!

Каміла пошаркала перед дверима ногами й пі­шла собі на кухню.

—То на чому ми зупинилися? – спитало ме­не сонечко.

—Вправа 34, – сказав я.

—Ні,ямаю на увазі шліфування фонетики...

—Ти сказала, що в тебе НЕ ЗАД...

—Так, – вкотре закричала вона, – у мене НЕ ЗАД!!!

—Господи, а що ж тоді в тебе?

—У мене... Ееее... Мммм...У мене ПОПКА!!!

—Гаразд, – кажу я, – але це нічого не міняє. Бери свою попку, садови її за стіл, і переходимо до вправи 34. Ая тим часом посиджу тут, на вікні...

—Слухай, але чому, поясни мені? – примру­жується вона.

—Сабріно, ти не зрозумієш...

—Ти хочеш сказати, що я дурепа?

—Так, тобто ні... – відразу ж виправивсь я.

—Але ж я не дурепа, – береться в боки во­на, – ти сам казав, що на минулому занятті я зро­била успіхи, я навіть вивчила, що таке хсрпект!

—Перфект, – виправляю я...

—Та яка різниця?

—Очевидна, – кажу, – хєрпект – це каз­на-що, а перфект – це форма минулого часу...

—Але чому, чому ти не хочеш дивитися на ме­не? – знову заводить Сабріна. – Чого ти не хочеш зробити мені приємне одним своїм поглядом, чо­го ти робиш з мого життя суцільний хєрпект? – заламує вона руки.

—Я ж кажу, ти не зро-зу-мі-єш... І тут вона несподівано шепоче:

—Мені дійшло... ти голубий...

– Авжеж, – кажу я раптом, – я гей, найголубіший гей на планеті, мене жінки не цікавлять. Задоволена, тепер ти задоволена, що змусила ме­не це сказати? А зараз відкривай свій зошит і чи­тай уголос 34-у вправу...

Сабріна дивиться на мене якось по-новому.

—А чого ж ти тоді гнав на смешів? – питаєть­ся вона.

—Шифрувався, – відказую. – Гадаєш, твій батько взяв би на роботу голубого репетитора?

Вона сідає за свій учбовий столик, я бачу це бічним зором баскетболіста, обертається до мене в профіль і починає:

—Іхь верде... Стривай, – каже вона, раптом прозрівши. – Але ж ти якийсь неправильний голубий...

—Я нормальний голубий, – відстрілююсь я, – я і хлопцем живу, читай давай...

— Ну, якщо ти нормальний голубий, тобі має бути пофії, жінка я чи ні, і взагалі мофіг, у що я вдягнена...

Знаєш, Баз, на якусь мить я аж підвис... А й