Читати книгу - "Країна снігу (збірка)"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Я часто думаю, як би з ним порвати? В розпусту вдатися, чи що?..
— Розпуста до добра не доведе.
— Та я й на це не здатна, не такої вдачі. Я дорожу своїм тілом. Якби гуляла, з ким трапиться, то чотири роки за два роки відробила б. Та я себе не силую, здоров’я бережу. Звичайно, я б чимало заробила, якби пустилася по цій дорозі. Однак мені досить і того, що хазяїн не зазнає збитків за той строк, на який мене найняв. Увесь борг розподілено по місяцях. Сюди ще входять проценти на позичену суму, податок і харчування, ото й усі видатки. Досить їх покрити, а за зайвими грішми не варто гнатися. Якщо вечірка мені не подобається, я нишком тікаю додому, на ніч у готель мене не викликають, хіба що до давнього знайомого. Якби я хотіла розкошувати, то мусила б працювати набагато більше. Та я волію скромне життя. Більшу половину боргу я вже сплатила. За неповний рік. І все-таки щомісяця мені зостається якихось тридцять єн на дрібні витрати.
Комако сказала, що сто єн на місяць — непоганий заробіток. Минулого місяця, небагатого на гостей, вона заробила шістдесят. Її запрошували дев’яносто разів, частіше, ніж будь-яку іншу гейшу. З кожної вечірки вона мала свою частку. Чим більше в неї запрошень, тим більший заробіток. Хазяїнові, щоправда, це не вигідно. Нарешті вона пояснила, що тут, на гарячих джерелах, жодній гейші ще не доводилося продовжувати контракт для сплати боргу.
Наступного дня Комако прокинулася рано-вранці.
— Мені снилося, ніби я прибираю цю кімнату разом з учителькою ікебана, і я прокинулась.
У дзеркалі біля вікна відбивався багрянець лісистих гір і яскравий блиск осіннього сонця.
Цього разу одежу Комако принесла донька хазяїна крамнички дешевих солодощів. Сімамура не почув, як колись, до болю прекрасного, прозорого голосу Йоко.
— А що з Йоко?
Комако зиркнула на Сімамуру.
— Все ходить на цвинтар. Гляньте, он там, край лижної станції, видно поле під гречкою. Там ще біліє цвіт… Так от — цвинтар ліворуч.
Коли Комако пішла додому, Сімамура подався в село на прогулянку.
Під білою стіною дівчинка в новісіньких гірських хакама з червоної фланелі гралася гумовим м’ячиком. Сімамурі ця сцена ще раз нагадала, що справді настала осінь.
Уздовж вулиці тяглися будинки старосвітської архітектури, здавалося, споруджені ще за часів, коли тут проїжджали місцеві князьки. Піддашшя звисало низько над землею, широкі віконні сьодзі були низенькі. Фасади будинків заслоняли плетені з місканту штори.
Стрункі блідо-жовті стебла сусукі буяли на глиняній огорожі. Їхні билинки казковим фонтаном тяглися до сонця.
На солом’яній маті, розстеленій на осонні край дороги, якась дівчина лущила квасолю. То була Йоко.
Квасолинки вистрибували з пересохлих стручків скалочками світла.
Йоко з обв’язаною рушником головою, мабуть, не помітила Сімамури, а, розставивши коліна, лущила квасолю й співала тим до болю прекрасним голосом, що от-от ніби мав відбитися звідкись луною:
Співає все у горах —
Метелики і коники,
І цвіркуни не знають впину.
«Який великий той ворон, що злітає з криптомерії у потік надвечірнього вітру!» — написано в одному вірші. Як і вчора, на тлі криптомерієвого гаю, що простягався перед вікнами готелю, Сімамура бачив хмарки бабок. Коли спадали сутінки, вони немов чимраз більше непокоїлися і прискорювали свій політ.
Від’їжджаючи з Токіо, Сімамура купив у привокзальному кіоску новий путівник по тутешніх горах. Неуважно переглядаючи його, він вичитав, що поблизу однієї з вершин на межі провінцій — вікно його кімнати в готелі виходило саме на ці гори — понад стежкою серед прекрасних озер і боліт на вологій смузі землі буйно цвітуть різноманітні високогірні рослини, і влітку в цьому царстві спокою літають безтурботні червоні бабки, які сідають туристам на шапки, на руки й навіть на оправу окулярів. Ті бабки, мовляв, як небо від землі відрізняються від своїх замучених міських посестер.
Сімамура дивився, як у повітрі снують бабки, і йому здалося, ніби їх щось переслідує. А може, вони щодуху гасали для того, щоб їхні силуети не розтанули на тлі криптомерій, потемнілих перед настанням вечора?..
Коли призахідне сонце освітило далекі гори, було видно, як їхні схили, починаючи з вершин, поступово вкриваються багрянцем.
«Людина — тендітне створіння. Кажуть, хтось упав зі скелі й розбив собі голову, поламав кістки. А от ведмідь зірветься з кручі, й на ньому подряпини не побачиш…» — пригадалося Сімамурі. Ці слова сказала Комако сьогодні вранці, коли вона показала на гору, де знову стався нещасний випадок.
Якби людині таку товсту й цупку шкуру, як у ведмедя, то й чутливість її була б, напевне, іншою… Та люди люблять ніжну й гладку шкіру… Споглядаючи гори у промінні надвечірнього сонця, Сімамура затужив за жіночим тілом.
«…Метелики й коники…» Того раннього вечора, коли Сімамура сів вечеряти, десь співала гейша під невправний супровід сямісена.
Путівник по тутешніх горах давав короткий опис маршрутів, місць ночівлі та пов’язаних з мандрами видатків. Але й цього вистачало, щоб розбудити спомини Сімамури. Він згадав, як уперше зустрівся з Комако, коли спустився в курортне селище з гір, щойно зазеленілих з-під клаптів снігу. І от тепер, споглядаючи ці гори, які сходив власними ногами, Сімамура відчув, що вони його причаровують. Тим паче, що осінній туристський сезон саме був у розпалі.
Йому, що звик до безтурботного життя, мандри по горах, зайві труднощі здавалися прикладом марних зусиль. І саме завдяки цій суперечності зі здоровим глуздом вони його вабили.
Коли Комако не було поблизу, Сімамура сумував за нею. А коли приходила, заспокоювався. Мабуть, завдяки близьким стосункам з нею його прагнення до жіночої ласки й принада гірських мандрів тепер утратили свою гостроту, ніби давній сон. Минулу ніч Комако провела в його номері. А зараз Сімамура сидів у тиші своєї кімнати й усе сподівався, що Комако прийде й без його запрошення. Поки за вікном збуджено гомоніли школярки, що вирушали в похід попутними автомашинами, Сімамуру зморив сон. Не дочекавшись вечора, він заснув.
Вночі, здається, йшов короткий осінній дощ.
Наступного ранку Сімамура розплющив очі й побачив, що Комако статечно сидить край столика й читає книжку. На ній було хаорі{30} й звичайне шовкове кімоно.
— Уже прокинулись? — обернувшись до Сімамури, тихо спитала Комако.
— А що ти тут робиш?
— Уже прокинулись?
«Невже вона тут ще звечора?» — подумав Сімамура й оглянувся навколо. Потім підняв годинник в узголів’ї: було тільки пів на сьому.
— О, як рано!
— А
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Країна снігу (збірка)», після закриття браузера.