Читати книгу - "Маятник Фуко"

«Спробуймо», сказав Діоталлеві, «тамплієр, розсердившись на що-небуть, що побратими йому сказали чи зробили того вечора, приторочивши до сідла трьох каплунів, від’їжджає без дозволу вночі верхи на коні, у супроводі сарациненяти, подається до дівчини нескромних звичаїв і, збагативши її каплунами, користується з нагоди, щоб здійснити акт незаконного злягання… Поки вони там жирують, сарациненя тікає з конем, а наш тамплієр, ще більш брудний, спітнілий і зарослий, ніж зазвичай, повертається, підібгавши хвоста, додому і, намагаючись нікому не показуватися на очі, тицяє гроші (ордену) лихвареві-євреєві, який незмінно чигає наче яструб на сідалі…»

«Тѝ сказав, Каяфо», зауважив Бельбо.

«Облиш, ми послуговуємося стереотипами. Тамплієр намагається повернути собі якщо не мавра, то принаймні якусь подобу коня. Але його товариш по ордену помічає ці махінації й увечорі (звісно, у таких громадах заздрість — звичайна річ), коли на задоволення загалу подають м’ясо, робить грубі натяки. Капітан починає підозрювати щось недобре, підозрюваний бентежиться, червоніє, витягає кинджал і кидається на побратима…»

«На донощика», уточнив Бельбо.

«На донощика, атож, кидається на бідолаху, ранячи його в лице. Той хапає меча, вони беруться за чуби, капітан ударами шаблею плазом намагається їх заспокоїти, братчики непристойно регочуть…»

«П’ючи і лаючись, як тамплієри…» сказав Бельбо.

«На Бога, до святої холери, трясця Божій Матері, а бодай би то Кров Свята залляла», піддав я перцю оповіді.

«Наш хлопець, без сумніву, охоплений люттю, ще б пак… що ж, до біса, робить тамплієр, коли його охоплює лють?»

«Його обличчя стає фіялковим», підказав Бельбо.

«Атож, саме так, як ти кажеш, він стає фіялковим, здирає з себе рясу і кидає на землю…»

«Запхайте собі десь цю засрану свитку, і ваш задрипаний Храм також!» запропонував я. «Ага, а ще він лупить мечем у печатку, розбиває її і горлає, що переходить до сарацинів».

«І за одним махом порушує щонайменше вісім приписів».

Щоб краще проілюструвати свою тезу, я завершив: «Можете уявити собі цих людей, які кажуть — я йду собі до сарацинів, а тут одного дня королівський префект заарештовує їх і показує їм розжарене залізо. І каже: признайся, поганцю, що ви запихали в задницю! Ми? Та не смішіть мене вашими щипцями, ви не знаєте, на що здатен тамплієр, я й вам запхаю в задницю, і папі, а якщо він потрапить мені під руку, то й королю Філіпові!»

«Зізнання, от і маємо зізнання! Звичайно, саме так усе й відбувалося», сказав Бельбо. «А тоді в карцер, і щодня його намазували його олією, щоб потім ліпше горів».

«Як діти», підсумував Діоталлеві.

Нас перебила дівчина з полуничною родимкою на носі, що тримала в руці якісь картки. Вона спитала нас, чи ми вже підписалися за арештованих аргентинських товаришів. Бельбо підписався одразу, не дивлячись на картку. «В будь-якому випадку, їм гірше, ніж мені», сказав він до Діоталлеві, який розгублено дивився на нього. Тоді звернувся до дівчини: «Він не може підписатися, бо належить до одної з індійських сект, яка забороняє писати своє ім’я. Чимало з них перебуває у в’язниці, тому що уряд їх переслідує». Дівчина з розумінням поглянула на Діоталлеві і передала картку мені. Діоталлеві полегшено зітхнув.

«Хто вони?» запитав я.

«Як — хто? Аргентинські товариші».

«Так, але з якої групи?»

«Такуара, з якої б ще?»

«Але ж Такуара фашисти», кинув я навмання, ніби щось у цьому тямив.

«Сам ти фашист», злісно прошипіла дівчина і відійшла.

«То, загалом, ті тамплієри були просто безталанні бідолахи?» запитав Діоталлеві.

«Ні», мовив я, «це моя вина, я перестарався, намагаючись трохи пожвавити цю історію. Те, про що ми говорили, стосується збройних загонів, але орден з самого початку одержував величезні пожертви і поступово заснував свої командорії по всій Європі. Подумати тільки, Альфонс Араґонський подарував їм цілу провінцію, ба більше, він заповів їм королівство у випадку, якби він помер без спадкоємців. Але тамплієри йому не довіряють і укладають угоду, давай, мовляв, нам наші грошики вже, а ці грошики — це півдесятка фортець в Іспанії. Король Португалії дарує їм ліс, ще зайнятий сарацинами, тож тамплієри кидаються в атаку, викидають маврів геть, а дорогою засновують Коїмбру. І це лише епізоди. Загалом, частина воює в Палестині, але основний склад ордену діє на батьківщині. І що ж відбувається? Якщо хтось мусить їхати до Палестини і потребує там грошей, а подорожувати з коштовностями та золотом остерігається, він залишає гроші тамплієрам у Франції, Іспанії чи Італії, бере розписку і одержує свою суму на Сході».

«Кредитний лист», мовив Бельбо.

«Авжеж. Вони винайшли розрахунок чеками ще до флорентійських банкірів. Тепер ви розумієте, з тими усіма пожертвами, здобутим у воєнних виправах добром та прибутками з фінансових операцій тамплієри стають мультинаціональною корпорацією. Щоб керувати такою структурою, потрібні були люди з головою на плечах. А ці люди зуміли переконати Інокентія II дарувати їм виняткові привілеї: орден залишає за собою всю воєнну здобич; хоч би де були його маєтності, він не відповідає ні перед королем, ні перед єпископами, ні перед патріярхом єрусалимським а лише перед папою. Звільнені всюди від десятини, вони мають право накладати її самі на землях під своїм пануванням… загалом, ця фірма завжди в активі, й ніхто не має права стромляти туди свого носа. Зрозуміло, чому єпископи та правителі поглядали на них косо, і все ж не могли без них обійтися. Хрестоносці здебільшого були шалапути, люди, які їхали, не знаючи куди вони потраплять і що там знайдуть. А тамплієри у тих краях — свої люди, знають, як обходитися з ворогом, знайомі з місцевістю і володіють воєнним мистецтвом. Орден тамплієрів — це організація солідна, навіть якщо його репутація заснована на хвастощах його наступальних загонів».

«То це були хвастощі?» спитав Діоталлеві.

«Часто так, і ще раз дивуєшся розходженню між їх політичною та адміністративною мудрістю, з одного боку, і їх стилем зелених беретів, з другого — відваги безмір, а розуму ні на гріш. Візьмімо історію з Аскалоном…»

«Візьмім її», сказав Бельбо, який відвернувся, щоб з підкресленою вишуканістю привітатися з дівчиною на ймення Долорес.

Вона сіла біля нас, кажучи: «Я теж хочу, я теж хочу почути історію Аскалону!»

«Отже, одного дня король Франції, німецький цісар, Бодуен III Єрусалимський і великі магістри орденів тамплієрів та госпітальєрів вирішили взяти в облогу Аскалон. І всі вони вирушили на облогу: король, двір, патріярх, священики з хрестами та хоругвами, архиєпископи Тиру, Назарету, Кесарії, словом, великий