Читати книгу - "Подорож на Пуп Землі (Т. 2)"

Зі сходу на кам’яний мур один за одним котились велетенські океанські вали. Тьмаво виблискуючи наче щойно застигла сталь, розкотисті хвилі з глухим гуркотом, ревом і стогоном кидалися на кам’яний мур, здіймаючи велетенські фонтани бризок і заливаючи все навкруг сніжно-білою ковдрою піни.

Приклавши бінокль до очей, я спершу подивився на південь, туди, звідки ми приїхали. «Не може бути, — загупало у мене в голові. — Цього просто не може бути». Те, що я кілька хвилин тому сприйняв за звичайнісінькі купи каміння, які одиноко висилися на скелях біля моря, виявилося руїнами аху, коло яких — я й досі не можу забути, як почало буцкати моє серце, коли я це побачив, — валялися «мертві» моаі. Не знаю чому, але про себе я почав називати їх «мертвими».

Вітер дужчав. Море розсерджено гуділо. Аж до самого виднокраю океан устелили шипучі пінисті баранці, які оторочували вершечки хвиль. Хмаровиння зносило на північний захід, до центру острова. Сонце дедалі частіше проступало крізь хмари, наповнюючи живими барвами довколишній краєвид.

Ззаду до мене наблизився Ян. У наших дурнуватих потертих шоломах ми нагадували двох астронавтів, що роблять перші кволі кроки незнайомою планетою.

— Ти бачиш їх, чувак? — тихо спитав я.

— Кого? — перепитав мій товариш, мружачись від шквального вітру.

Я передав йому бінокль. Чех приставив скельця до очей. Кілька секунд він зосереджено мовчав, налаштовуючи чіткість, а потім…

— Holy shit! — не втримався Ян. — Моаі!

— «Мертві» моаі… — похмуро підтакнув я.

Всюди вздовж берега височіли громади аху, значно більші й величніші за Тахай чи Таутіра. Через кожних сто-двісті метрів здіймалася частково поруйнована церемоніальна платформа, викладена з гладких каменів. У бінокль було добре видно, що частина підмостків стояли порожніми, неначе чекаючи, коли на них встановлять статуї, проте біля більшості платформ лежали долічерева скинуті моаі. Більшість аху колись несли на собі лиш по одному велетню, однак поряд деяких платформ валялися чотири, п’ять і навіть більше потрощених статуй.

Затим я безцеремонно вирвав у Яна бінокль і заглянув на північ. Кругом одне й те ж: розколошкані часом аху і колосальні моаі, що лежать, понуро ввіткнувшись носами в землю. На них було боляче дивитись: у багатьох під час падіння зламалися шиї, повідлітали носи.

Я неквапом опустив бінокль, примружився і спробував вималювати в уяві, як це місце виглядало кілька століть тому… Десятки височенних незворушних велетнів здіймалися скрізь на узбережжі, склавши руки на животах і байдуже спостерігаючи за тим, як невгомонний вітер гойдає траву у преріях та пригинає дерева до землі. Тоді на острові ще були дерева. Величні моаі, неначе могутні вартові, захищали свій острів від чогось, що мало прийти з моря. Я уявив також, як сотні понурих будівників, зіщулившись під зверхніми поглядами кам’яних ідолів, щоранку вирушали на виснажливі роботи, де несамовито рубали, сікли і розмелювали вулканічну породу, створюючи нових та нових колосів. Інші — валили дерева у лісах центральної частини острова, готуючи невідомі нам механізми для перетягування кам’яних божків до океану, на яких уже чекали ретельно складені й утрамбовані аху. А з протилежного боку острова, аж від Ханга Роа, тягнулись вервечки трударів, які котили через прерії червоні пукао, аби незабаром умостити їх на голову вухатих гігантів. Що, в біса, могло статися на цьому шматку суші, щоби примусити купку людей, котрим заледве вистачало ресурсів рідної землі аби прогодуватися, взятися за грандіозне, виснажливе і воднораз абсолютно безглузде будівництво?

Вітер кипучими поривами намагався відпихнути мене від берега, заштовхати назад, углиб острова, неначе боявся, що духи давно загиблих будівничих розбовкають мені усі таємниці Рапа Нуї. Я вдихав його солоний запах, не перестаючи дивуватися й захоплюватися одержимістю древніх деміургів.

Велетів була сила-силенна, аж якось неправдоподібно багато, як для такого крихітного шматка землі. Дивно, думав я, чому про це ніде не пишуть? Чому ніхто не акцентує на цьому увагу? Прямуючи до острова Пасхи, я знав, що на ньому будуть моаі, але навіть припустити не міг, що їх буде настільки багато. Тим паче я не знав, що майже всі вони лежатимуть повержені.

Коли і чому кам’яні велетні попадали?

За рапануйською легендою, всі моаі гепнулися долу водночас, коли одного дня примхлива куховарка, яка готувала будівничим їжу, побачила, що заповзяті деміурги нахабно зжерли всю вечерю, не залишивши їй самій ані шматочка. Жіночка дуже розлютилася і прокричала до небес: «Нехай вони впадуть!» — тицьнувши пальцем на моаі. І вони впали…

Ось така-от невесела офіційна рапануйська версія.

Насправді нотатки та малюнки перших європейців, які відвідали острів, переконливо свідчать про те, що у XVIII столітті моаі ще здіймались на платформах. Роггевен описує культ моаі як щось актуальне, щось таке, що має велике значення для остров’ян, наголошуючи, з якою повагою вони ставляться до своїх довговухих ідолів. Тож у 1722-му моаі — усе ще «a going concern»[37]. Голландець також свідчить, що більшість побачених ним аборигенів мали неприродно видовжені мочки вух. Водночас Джеймс Кук, який прибув на острів на півстоліття пізніше, говорить про моаі як про «things of the past»[38]. Він першим знаходить на острові повалених ідолів, і взагалі говорить про статуї як про щось таке, що вже давно не має значного впливу на побут аборигенів. Англієць жодним словом не згадує про «довговухих».

У середині XX століття, коли на острів починають прибувати перші місіонери, всі до єдиного моаі вже лежать на землі. Ймовірною причиною руйнацій аху стали кланові міжусобиці. Повергаючи моаі на ворожій території, представники ворогуючих сторін намагалися таким чином допекти один одному.

* * *

Опівдні небо остаточно очистилося від хмар. Сонце почало припікати. Довелось навіть знімати кофту, а шолом, який раніше гарно зігрівав, тепер лиш неприємно муляв вуха.

Дорога й далі звивалась вздовж берега, однак відтепер ми їхали вперед значно повільніше, постійно зупиняючись, роздивляючись кожну платформу, тиняючись поміж повалених «мертвих» титанів і роблячи фото.

Кам’яних велетів щомить ставало більше й більше. Тепер вони траплялися не тільки біля берега, але й ліворуч від дороги, всередині острова. Такі моаі самотньо лежали у преріях, головою до води,