Читати книгу - "Подорож на Пуп Землі (Т. 2)"

Проте найбільше мене вразив той факт, що кам’яні фігури, які начебто від утоми прилягли відпочити в траві посеред приземкуватих пагорбів, не мали… очей. Це пояснюється тим, що вирубування на обличчі статуї заглибин, куди вставляли коралові зіниці, було кульмінаційним моментом будівництва, чимось на зразок «здачі моаі в експлуатацію», і відбувалося вже після встановлення моаі на аху.

Через те, що розкидані посеред поля непошкоджені скульптури не мали очей і ніколи не здіймались над аху, я охрестив їх «ненародженими».

Чесно кажучи, мене гнітив східний берег. «Мертві» й «ненароджені» свідчили не стільки про надвисокий рівень розвитку та колишню могутність рапануйської цивілізації, скільки про раптовий, стрімкий та невідворотний її занепад. Увесь берег скидався на поле бою, закидане тілами повержених воїнів, загиблих у безглуздій війні проти безжального й невідомого ворога.

Приблизно за три кілометри на схід від Акаханґи Ян надибав цікаву місцину. На одному з берегових виступів нагромадження скель утворило практично рівну, подібну до велетенського подіуму площадку, всередині якої виблискувало на сонці крихітне озерце з кришталево чистою солоною водою. Захищена набучавілими виступами скель дзеркальна гладінь лишалася цілком нерухомою, заспокійливо блискаючи на сонці. Озеро сформувалося завдяки винятково великим хвилям, котрі, прориваючись через захисні редути прибережних рифів та скель, змогли врешті-решт наповнити водою невелику улоговину поміж скель.

Попри навіжений вітрюган, сонце вже встигло прогріти пористий, почорнілий від води та часу вулканічний туф. Кортіло скупатись. Я бачив довкола себе тонни води, одначе розумів, що спуск до океану, де бурували клекітливі хвилі, був все одно, що самогубство. Попри все своє навіженство, я не відважився лізти до води. Навіть коли б мені вдалося спуститись, не звихнувши собі шию і не переламавши ніг, перша-ліпша добропристойна хвилька перетворила б мене на відбивну, розплющивши об скелі. Тому, помітивши мініатюрну лагуну на скелястому виступі, ми з Яном без вагань вирішили дістатися туди і скупатися в ній. Я роздягся догола, Ян лишився в шортах (купальних плавок ніхто з нас не здогадався взяти), а потому, волаючи якісь дурниці й сміючись, ми полізли штурмувати бескиди.

Проблеми почалися відразу. По-перше, прибережні скелі виявилися настільки гострими, що на них просто не можна було встояти. Минуло щонайменше п’ять хвилин, перш ніж ми дісталися до затону, пороздиравши при цьому ступні до крові. По-друге, глибина озера в найглибшому місці сягала… двадцяти сантиметрів. Цього було достатньо лиш для того, щоб намочити ноги і ще одне місце. Не більше. По-третє, оскільки підводна частина скель була такою ж гострою, як і надводна, нам постійно доводилося триматися за щось долонями, хоч якусь частину ваги переносячи на руки. Кожен крок супроводжувався пекельними муками, наче ми ходили по битому склі.

Втім, мушу визнати, сама по собі місцина захоплювала дух. Звідусіль на нас наступали закручені щупальця бескидів. За п’ять метрів попереду зяяла прірва, на дні якої шаленів і біснувався океан. Сила хвиль була грандіозною. Щоразу, коли черговий океанський вал накочувався на берег, я відчував, як піді мною двиготять скелі.

Зненацька праворуч від себе я виявив підозрілу дірочку сантиметрів десять у діаметрі. Зсередини долинав тихий, але розмірений шум: ших-ших… ш-ш-ш… буль… буль-буль… А потім знову: ш-ш-ших… ш-ш-ш… Так, наче під землею схлипувало і зітхало якесь доісторичне чудовисько.

— Чуєш? — спитав я товариша.

— Що? — Ян завбачливо тримався від дірочки подалі.

— Тут булькає…

Чех наставив вуха і прислухався. Ш-ш-ших… ш-ш-ш… буль-буль…

— Ти диви… Точно булькає…

Відсвічуючи голим задом, спираючись мов мавпа на всі чотири кінцівки, я підкрався впритул і зазирнув у чорноту дірочки, звідки долинали незрозумілі звуки.

— Нічого не видно, — доповів напарнику. — Але булькає.

Потому я обережно спробував засунути всередину руку. Спочатку по лікоть, потім ще глибше, аж поки не вперся плечем у каміння. Проте я намацав лиш порожнечу, втямивши, що з глибиною отвір різко розширюється.

— Здається, я зрозумів, що воно таке, — вголос роздумував я. — Під нами є порожнина у вулканічній породі. Щось на кшталт печери. За століття морський прибій продовбав до неї прохід у кільці прибережних скель, і тепер там хлюпає морська вода! Дивовижа, еге? — я глипнув на Яна.

Мій напарник увесь час дивився кудись убік і видався мені чимось вельми стурбованим. Хоча, якщо розібратись, то це я мав тоді бентежитися. Це ж я, а не Ян, є фаховим інженером, і саме я мусив би першим зметикувати про те, що може трапитися, коли в замкнуту порожнину, звідки є лиш один вузький вихід назовні, під великим тиском потрапляє рідина. (Точніше, що може трапитися з тим, чия дурнувата макітра цей вихід навмисно чи мимоволі затуляє.) Але я тоді, певно, стояв у дуже незручній позі, котра не сприяла належному кровообігу в корі головного мозку, а тому був вельми далеким від думок на гідравлічну тематику.

— Максе, а ти не думаєш, що… ну, коли хвиля… вона ж може… — промимрив чех.

Буль… буль-буль… буль-буль-буль! Плюскіт на денці підземної печери потроху наростав.

— Максе…

— Це просто супер! Клас! — не переставав я захоплюватися, нахилившись головою вперед і намагаючись хоч що-небудь розгледіти у чорноті порожнини. — Там цілий грот з підводними ходами! Уявляєш, чувак?

Але Ян у цей час уявляв дещо інше.

Крізь рваний отвір з тихим сичанням випорскувало застояне підземне повітря, наповнене морськими бризками. Печера дихала. Солоні краплинки вологи осідали на волоссі та щоках, наче світанкова роса на траві.

— Максе, хвиля! Максе!!! — зненацька загорлав мій товариш.

А тепер, любі читачі, малюємо собі в голові картинку. Я стою рачки, нахилений і повернутий одним місцем до океану. Спираюсь на витягнуті руки. Стою голяка, наче щойно народжене немовля. Затим, не змінюючи пози, повільно опускаю голову (мені було легше опустити її, аніж задирати і викручувати назад) і дивлюся собі між ноги у бік моря. Намалювали? А тепер уявіть, що я там побачив… Ні, ні, ви не про те подумали! Насправді я узрів, як зі сходу, вилискуючи на сонці немов сталева стіна, до берега нісся чотириметровий водяний вал. Раптом я пригадав, що Тур Хейєрдал у своїй книзі «Аку-Аку» писав про такі вали, які виринають ураз