Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Живі книги 📚 - Українською

Читати книгу - "Живі книги"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Живі книги" автора Людмила Петрівна Іванцова. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 24 25 26 ... 67
Перейти на сторінку:
class="p1">Він відкинувся на спинку стільця і сплів руки на грудях. Амалія піднесла до губ бокал і зробила ще один ковток – для хоробрості. Дивний смак солодкуватого ягідного вина на її язиці сплівся зі словами, які вона почала неголосно промовляти:

– Я страшенно люблю експериментувати. Відколи прочитала Зюскіндового «Парфумера», не уявляю свого життя без експериментів. Мені важко, бо я зовсім непристосована до звичного життя звичайної людини…

Амалія зробила паузу, аби знову набрати повітря, й усвідомила, що, читаючи вголос, уже інакше сприймає написане. Вона спробувала уявити ту жінку, що писала ці слова… Вона й сама почувалася останнім часом зовсім непристосованою до звичного життя звичайної людини…

– Це все?! – іронічно-невдоволено ворухнув бровами Віктор.

– Вибачте, – спохопилася вона і продовжила.

– …Наступного дня вино бродило у великому зеленому бутлі. Коли воно вистигло й стало густим, аж тягучим, я скуштувала його. Того дня випав перший сніг.

Амалія видихнула й поклала аркуш на стіл.

– Ого! – не втрималася Аня, яка стояла з двома порціями морозива на таці й чекала, коли Амалія дочитає.

– Мда… – промовив Віктор, і важко було зрозуміти, що він хотів цим сказати. – Гарно читаєте, як акторка! Пропоную допити залишки вина, але тепер з усвідомленням його цілковитої ексклюзивності!

Він швидко знайшов рукою свій келих і підняв його вгору.

– Не женіть коней! Ваш бокал порожній! А я пити не хочу, я хочу полити вином морозиво! – заперечила Амалія.

– Ох, ці жінки… Ніколи не знаєш, чого від них чекати! А там ще багато лишилося?

– Ну… приблизно стільки, скільки ми випили.

– Якщо ми й досі живі, то це не отрута. А навіть дуже навпаки. Чудесний натуральний букет… Який пробуджує лірично-романтичні почуття. Тож полийте своє морозиво, а мені таки краще в спеціальний посуд! – знову похитав келихом у повітрі Віктор.

Вони вийшли з кав’ярні разом і якийсь час блукали старим Подолом, неквапно розмовляли ні про що й дослухалися до того, як десь удалині знову гримів грім, попереджаючи про можливу грозу.

– Як гадаєте, буде злива? – спитав Віктор.

– Навряд. У мене перед грозою голова тріщить, а зараз нічого.

– А може, то на вас «медикамент» подіяв?

– Який медикамент?!

– Ожиновий! – засміявся чоловік. – Гомеопатичні дози алкоголю корисні для тендітних дамочок, чутливих до погоди!

– Думаєте? Може, й правда. Але ж якась дивна історія… Якщо людина хотіла поділитися нею, чому сама не прийшла? І ще цей подарунок…

– До речі, за правилами гри, ми винні невідомій особі по тістечку!

– Точно! А тому пану Юрію теж іще одне, адже слухали його удвох!

– Таки цікаву штуку вони придумали з цією акцією, правда? – взяв Амалію під руку Віктор. – Але ж це треба бути досить незайнятою людиною, щоб так активно «читати», а?

Вона знітилася й почала розглядати старовинну ліпнину на будинках. Віктор не став розпитувати про її спосіб життя. Та й сам не дуже хотів отримати зустрічні запитання.

Раптом здійнявся вітер, бруківкою закрутило пісок, папірці, зі старого каштана посипалися зів’ялі біло-рожеві квіточки, що завершили цвітіння, затріпотіло ще молоде листя на деревах. Важка темна хмара, яка рухалася від центру, знаскоку розпорола своє пузо об верхівку Андріївської церкви й швидко сповзла з верхнього міста на Поділ, поливаючи перехожих дощем.

– Ховаймося! – Амалія потягла Віктора за руку через дорогу у відкритий під’їзд будинку навпроти.

Вони стояли в напівтемряві під’їзду старовинного будинку, а на вулиці блимало і гриміло, гуділи сигналізації припаркованих неподалік автівок, торохкотіли по металевих водозливах рясні важкі краплі, дзюрчали ручаї, зливалися в потік, який нісся бруківкою похилої вулиці, і всі ці звуки створювали неповторну музику травневої грози, яку доповнював запаморочливий запах бузку, свіжовимитого молодого листя, озону та вогкої штукатурки.

Коли вони сховалися в під’їзді, Амалія подумала, що як для незрячого Віктор упорався з пробіжкою дуже вдало, хоч і тримав її за руку. А ще… він ніби «порушив дистанцію», проходячи разом із нею у двері – на якусь мить вони, мокрі й розпашілі від бігу, притислися один до одного, ніби пара в танці. А може, то їй просто здалося. Бо швидше за все було абсурдом. Після краху свого шлюбу вона не те що не шукала когось іншого, у неї навіть думок не виникало про можливість нових стосунків. Ні думок, ні потреби в тому. А підозрювати незрячого в зазіханнях на її тіло взагалі було нісенітницею.

Амалія труснула головою, як колись у дитинстві, і краплі з мокрого волосся розлетілися в усі боки. Віктор витер долонею щоку, але обличчя його було повернуте до відкритих дверей.

– Вибачте, – промовила жінка, – геть уся промокла, це ж треба – за пару хвилин! Та й ви теж…

– Не з цукру, не розтану! – махнув рукою Віктор, і жінка помітила, що його допоміжна паличка знову перетворилася на коротку трубку. – А вам би треба висушитися. Відчуваєте, який тут протяг?

Амалія озирнулася на кручені старовинні сходи зі сто разів пофарбованими кованими перилами, і на площадці між першим і другим поверхами побачила розбиту шибку.

Знизала плечима. Огледіла себе.

Мокра батистова блузка прилипла до тіла і відверто окреслювала його опуклості та вишукану білизну. Біла спідниця теж була мокра, а весь її низ – у плямах від брудної води. Амалія почепила сумочку на плече і провела обома руками по грудях згори вниз, вирівнюючи блузку. І раптом ніби відчула на собі погляд. Вона скоса глянула на мужчину. Той досі стояв біля дверей, але повернувшись обличчям всередину під’їзду. Вона намалювала умовний вектор його погляду – той проходив повз неї.

«Маячня!» – подумала жінка, осмикнула блузку та спідницю, поправила тонкий ремінець.

– Я можу викликати таксі, бо застудитеся, буде на моїй совісті одним гріхом більше, – промовив Віктор і повернув голову, ніби дослухаючись до ознак присутності тут жінки.

– Дякую. Слушна думка. Але не переймайтеся, я викличу сама.

– Гаразд. Вам куди?

– На крайню північ. Куренівка. А вам?

– Цікаво. Я думав, такі пані живуть десь на Ярославовому Валу.

Амалія здригнулася від несподіваного влучання в ціль. Адже їхня з Артуром квартира була на одній із прилеглих до «Ярвалу» вулиць.

– Було й таке… – неочікувано навіть для себе відповіла вона, здивувалася, навіщо це сказала, і швидко змінила напрямок діалогу: – А куди вам їхати?

– Мені в принципі теж у той бік – на Виноградар. Підкинете?

– Так! – коротко відказала, шукаючи в списку мобільного потрібний номер.

17

Амалія вийшла з машини першою. Хотіла розрахуватися з водієм, але Віктор не дозволив.

Злива вщухла, а може, то таксі виїхало з-під дощової хмари, евакуювавши цю пару із залитого

1 ... 24 25 26 ... 67
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Живі книги», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Живі книги"