Читати книгу - "Живі книги"

Машина невдовзі звернула ліворуч з основної дороги, вулиця пішла вгору, потім поворот праворуч, знову ліворуч – і за хвилину водій повідомив, що вони приїхали «під “Сільпо”» і що на Виноградарі знову сонце.

– Велике місто! – констатував таксист. – Буває, за день разів десять перескакую з однієї погоди в іншу і назад. Особливо в травні. Може, вам допомогти кудись дійти?

– Ні, дякую вам! Ось, прошу, – простягнув із заднього сидіння водієві гроші.

– Ваша решта! – поклав йому в долоню кілька купюр водій і попрощався.

Коли машина від’їхала, Віктор повернувся до сонця, зняв окуляри, міцно заплющив очі й підставив обличчя теплим променям. Десь неподалік верещали весняні горобці, розмовляли люди, що рухалися повз нього до супермаркету і назад, трохи далі гули машини, у повітрі відчувалася післядощова свіжість. Джинси, намочені несподіваною зливою, були й досі вологі, а сорочка вже майже висохла. Вертатися додому не хотілося, до того ж він раптом відчув спрагу. Енергійно потер очі долонями, знову прикрив їх темними окулярами й неквапом рушив до нещодавно встановленого шатра з логотипом розрекламованого пивзаводу.

Засинаючи того вечора, Віктор прокручував у голові свій день. До обіду ніщо не віщувало несподіванок. Але той раптовий «виклик» до кав’ярні його збентежив, як і неочікуване спільне читання якогось дивного оповідання від якоїсь дивної особи. Спочатку все скидалося на жарт, чи то над ним, чи над цією Амалією, але чортик із табакерки так і не вискочив, усе ішло як ішло, і вони дегустували те густе запашне вино, кількість якого аж ніяк не могла вдарити в голову, скільки там його було?! Але щось ніби затремтіло тоді у вухах, залоскотало так, що він ледве втримався, щоб не покрутити в одному, а потім у другому вусі мізинцем, перетерпів, бо ж це було незручно в компанії такої пані, та ще й за столом. А потім у ньому прокинулася якась поблажливість до всього цього непростого світу, а особливо до пані, яка старанно стримувала хвилювання, читаючи той містично-поетичний текст про вино і не тільки…

Згадував, як ішли вони Подолом навмання, розмовляли й вона інколи торкалася його ліктя, пориваючись, але не наважуючись допомогти. Аромат її парфумів був той самий, що його вперше відчув, коли розминувся з нею у дверях кав’ярні, і це його збуджувало й сердило одночасно.

Чоловік усміхнувся, спробував уявити, що думає про нього Амалія і чи думає взагалі. Вона така дивна. Ой, дивна… Але він і сам не надто ординарний… Хмикнув, згадавши «посилку від шанувальниці». Знову всміхнувся: бач, і йому дісталося від її популярності!

«Цирк на дроті! – промовив сам до себе Віктор. – Письменниць мені тільки не вистачало!»

18

– Женю, привіт! Це Аня. З кав’ярні.

– Привіт! Ну, що там? Записався хтось цікавий?

– Так! Думаю, що це саме те, що тобі треба!

– Отакої! Клас! І хто ж?

– Жінка! Заходила до нас із донькою й побачила оголошення.

– Жінка з донькою?

– Гарна – ух! Самостійна, ефектна, впевнена в собі, без сумніву – успішна, і видно, що відкрита до спілкування. Я миттю й згадала про тебе. Навіть пожартувала, що саме таку Книгу в нас замовляла одна дівчина.

– А вона що? – насторожилася Женя.

– Сказала, що залюбки. Але є проблема.

– Ну от… Як тільки…

– Зрозуміло, що такі люди мають дуже щільний графік життя. Тож вона запропонувала два варіанти: завтра із самого ранку «на каву», чи вже за тиждень, коли вона повернеться з відрядження.

– А завтра о котрій? – загорілася Женя.

– Ми працюємо з дев’ятої, а вона сказала, що прокидається рано.

– Але хіба це зручно – витягувати людину в таку рань, щоб поговорити? Це ж субота… Хто я їй? І в неї ж дитина…

– Але ж вона сама згодилася! І дівчинка не така й мала, мабуть, уже піде до школи. Але в тебе як із роботою?

– Я з восьмої починаю. Але… Але відкрию, гляну там ранковим оком, видам рушники, усяке таке і попрошу дівчат години на дві мене прикрити, зранку багато народу не буде, а я їм потім віддячу.

– Ну, дивись, щоб не нагоріло тобі. То що? Домовлятися?

– А чим хоч вона займається, та жінка?! – раптом завагалася Женя від такої несподівано щедрої пропозиції.

– Не знаю, я не встигла розпитати, Віра з нею розмовляла більше. Але нутром чую – то твоя Книга!

Так, давай метикуй швидше, я ж на роботі, відійшла подзвонити. А от із понеділка Оксана з Катею замість нас заступають, то я тебе їм передам.

– Ну, давай! Якщо зможе на дев’яту, буду вдячна. Правда, це виглядатиме трохи дивно, коли я пригощатиму ту успішну жінку тістечком.

– Закон є закон! – удавано серйозно констатувала Аня й попрощалася.

– То маякнеш, як домовитеся! А я вже своє владнаю.

Вони ввійшли до кав’ярні, коли Женька вже була там. Сиділа найпершою відвідувачкою за столиком неподалік від старовинного настінного годинника. Вона напружилась і підвелася зі стільця. Ніби аж стала вищою – так потягнулася вгору і вперед, щоб роздивитися понад перилами сходів, хто там зайшов. І за мить їй стало незручно через свої джинси й кросівки, і навіть за нещодавно куплену картату блузку, схожу на чоловічу сорочку…

Сходами підіймалися дві леді, жіночні до запаморочення, схожі між собою хіба що цією манерою триматися, йти, пливти, нести себе легко й елегантно. Старша з них мала навколо голови німб із сонячного кучерявого волосся, яке спадало спіралями на плечі, а на обличчі її грала стримана приязна усмішка. Кремового кольору мереживна блузка, пишна, але вузька в талії спідниця з візерунком кольору кави, оригінальний браслет на одній руці, невеличка сумочка в іншій, босоніжки на підборах – усе це Женька побачила миттю, ніби сфотографувала. Менша леді мала темне пряме волосся, перехоплене великим гребінцем із білою квіткою на ньому, вбрана була в бузкового кольору сукню (теж із тонкою талією та пишною спідничкою), та ще й із білим мереживним комірцем! Серйозний, але зовсім не сумний чи сердитий вираз обличчя не дуже відповідав її п’яти-шести рокам. У руках дівчинка тримала альбом для малювання та пачку фломастерів.

– Злата! – сонцекоса жінка простягнула вузьку долоню і всміхнулася. – А це моя донька, Лідія.

– Доброго дня! – подала руку у відповідь Женька й усвідомила, що принаймні манікюр вона має бездоганний, хоч і заяскравий проти пастельних тонів вбрання та манікюру гості. – Дякую, що прийшли в таку рань! Мені аж незручно…

– Усе нормально!