Читати книгу - "Діти капітана Гранта"

– Почекаймо, – сказав Паганель майорові й Тому Остіну, – трохи відпочинемо і відновимо сили. Це необхідно, незалежно від того, відновимо ми наші пошуки чи продовжуватимемо шлях.

– Так, – відповів Мак-Наббс, – залишімося тут, раз цього хоче Едуард. Він сподівається… На що він сподівається?

– Бог його знає, – відповів Том Остін.

– Бідолашний Роберт! – промовив Паганель, змахуючи сльозу.

Майор обрав місце під високими ріжковими деревами і розпорядився розбити тимчасовий табір.

Декілька ковдр, зброя, трохи сушеного м’яса і рис – усе, що вціліло у мандрівників. Поблизу протікала річка, з якої набрали ще каламутну після обвалу воду. Мюльреді розпалив на траві багаття і незабаром подав своєму господареві гарячий напій, аби той хоч трохи поновив сили. Та Гленарван відмовився і лежав у заціпенінні на розкинутому пончо.

Так минув день. Настала ніч, така ж тиха і безтурботна, якою спершу була й попередня ніч. Як усі вляглися, хоча і не засинали, Гленарван знову вирушив на пошуки по схилах Кордильєр. Він прислуховувався, сподіваючись, що розчує хлопчикові крики. Він піднявся високо, заглибився далеко в гори і вслуховувався, прикладаючи вухо до землі, намагаючись упокорити серцебиття.

Усю ніч бідолашний лорд блукав горами. То Паганель, то майор ішли за ним услід, готові підтримати його на слизьких гребенях, біля краю провалля, куди заманювала його марна мужність. Останні його зусилля, сторазові окрики: «Роберте! Роберте!».

Настав ранок. Друзям довелося йти по Гленарвана на віддалене плоскогір’я і силоміць вести в табір. Він перебував у страшенному відчаї. Хто б наважився заговорити з ним про подальший шлях, хто посмів би запропонувати йому покинути цю фатальну долину? А тим часом уже бракувало харчів. Десь поблизу мали перебувати ті аргентинські провідники, про яких говорив їм катапаз. Повертатися було значно важче, ніж іти вперед. Крім того, була домовленість зустрітися з «Дунканом» на узбережжі Атлантичного океану. А тому слід було продовжувати шлях.

Мак-Наббс спробував відволікти Гленарвана від його сумних думок. Довго він умовляв друга, але той, здавалося, не чув його і лише скрушно хитав головою. Нарешті він пробурмотів:

– Вирушати?

– Так, вирушати.

– Почекаймо ще з годину.

– Гаразд, почекаємо, – погодився майор.

Минула година, Гленарван став благати перечекати ще годину.

Здавалося, що це засуджений на страту благає продовжити йому життя. Так минав час приблизно до полудня. Нарешті Мак-Наббс, порадившись зі всіма, рішуче заявив, що необхідно вирушати в путь, адже від цього залежить життя всіх його супутників.

– Так, так, – відгукнувся Гленарван, – слід вирушати.

Та при цьому він не дивився на Мак-Наббса. Його погляд був спрямований на якусь чорну точку високо в небі. Раптом він підняв руку і завмер.

– Онде, там! – крикнув Гленарван. – Гляньте! Ви тільки погляньте!

Усі подивилися туди, куди він так наполегливо вказував. У цей час чорна точка помітно збільшилася.

Це був птах, що летів високо в небі.

– Це кондор, – сказав Паганель.

– Так, кондор, – відгукнувся Гленарван. – Хтозна… Він мчить сюди, знижується… Почекаймо.

На що сподівався Гленарван? Чи не втратив він розум? Що означали слова: «Хтозна»?

Паганель не помилився: кондора можна було розгледіти дедалі чіткіше.

Це відмінний хижак, священний птах інків, цар Анд. У цьому краю водяться кондори надзвичайних розмірів, які мають таку дивовижну силу, що навіть здатні бика скинути у прірву. Часом якийсь хижак кинеться на овець чи телят і, вчепившись у жертву, піднімається з нею на велику висоту. Нерідко кондор ширяє на висоті 20 000 футів, тобто на висоті, недоступній людині. Звідти цей невидимий цар повітряних просторів гострим зором оглядає землю і помічає там невловимі людському оку предмети, що вельми вражає дослідників природи.

Що ж таке помітив цей кондор? Чи не труп Роберта Гранта?

– Хтозна! – повторював Гленарван, не зводячи з птаха погляду.

Тимчасом хижак наближався, то ширяючи в повітрі, то стрімко падаючи долі, немов неживе тіло, кинуте в простір. Незабаром кондор став описувати великі кола. Тепер його можна було чітко розгледіти: ширина могутніх розправлених крил перевищувала 15 футів, він тримався в небі, ледь змахуючи ними. Великим птахам властиво літати з величним спокоєм, тоді як комасі, щоб утриматися в повітрі, доводиться безупинно махати крильми.

Майор і Вільсон схопили карабіни. Гленарван жестом їх зупинив.

Кондор зробив коло над одним з недоступних для людини плато Кордильєр, десь за чверть милі від наших подорожніх.

Величезний птах носився із паморочливою швидкістю, то випускаючи, то ховаючи страшні пазурі.

– Це там! Там!.. – вигукнув Гленарван.

Раптом у його голові промайнув здогад.

– Якщо Роберт ще живий! – із жахом вигукнув він. – То цей птах… Стріляйте, друзі мої, стріляйте!

Та пізно: кондор зник за високими виступами скелі. Збігла секунда, яка видалася вічністю… Та величезний птах з’явився знову: тепер він летів повільніше, обтяжений вантажем.

Пролунав крик жаху – в пазурах у кондора висіло нерухоме тіло, тіло Роберта Гранта. Хижак, учепившись у хлопчиків одяг, ширяв у повітрі за 150 футів над табором. Він помітив мандрівників. Щоб якнайшвидше зникнути зі своєю здобиччю, птах-велетень потужно розтинав крилами повітря.

– О! – вигукнув Гленарван. – Нехай краще Робертове тіло розіб’ється об скелі, ніж послужить…

Він не договорив і, схопивши Вільсонів карабін, прицілився в кондора, але його руки тремтіли, очі заволокло туманом, він не міг навести рушниці.

– Я це зроблю, – запропонував майор.

Спокійний, упевнений Мак-Наббс прицілився в кондора: той був од нього за 300 футів.

Та не встиг майор натиснути курок, як десь у долині пролунав постріл; білий димок здійнявся між двома базальтовими брилами, і кондор, уражений кулею в голову, описуючи круги, став поволі, немов на парашуті, спускатися на своїх широко розпростаних крилах. Не випускаючи здобичі, він м’яко впав за десять футів од крутого стрімчака.

– Він не дістався кондору! Роберт наш! – вигукнув Гленарван.

І, навіть не поцікавившись, звідки пролунав рятівний постріл, він кинувся до птаха. Супутники попрямували за ним. Коли вони добігли до кондора, той був мертвий, а тіла Роберта майже не було видно під широкими пташиними крильми.

Гленарван кинувся до хлопчика, вирвав його з пазурів хижака, обережно поклав на траві й припав вухом до нерухомого тіла.

Досі ще ніколи з людських уст не виривалося такого радісного вигуку, який цієї миті видав Гленарван:

– Він дихає! Він живий!

Вмить із Роберта зняли одяг, скропили його обличчя свіжою водою.

Він поворушився, розплющив очі, подивився навколо себе і прошепотів:

– Це ви, сер… тату мій!

Гленарван, задихаючись від хвилювання, був не в силах відповісти і, опустившись на коліна біля врятованого хлопчика, заридав сльозами щастя.