Читати книгу - "Кобзар 2000. Hard"

- Льоха, ти шо?

Наді мною схилився Футболіст з недожованою котлетою в роті.

- Ти шо, Льоха? Може, сестру покликать?

- Не треба, - вичавив я з себе. - До палати… ляжу…

Він довів мене до ліжка, і я, не роззуваючись, впав зверху на ковдру.

- Що таке? - спитали над головою голосом дядька Гаврила.

- Та борщ цей, - відізвався з кутка голос МизКумом. - Я сам від нього третій день на очку сидю.

- А мені нічого, - не згодився Футболіст.

Потім звуки зникли.

Скільки я так пролежав, не знаю, але коли нарешті оклигав, у палаті нікого не було. Я роззирнувся навкруги, потім помацав руки, ноги, струсонув головою та прислухався до реакції організму - начебто попустило. Ну-ну. Треба ж було так вле-тіти - може, й справді отруївся?

Я сів на ліжку, замислився, але нічого розумного не вигадав. Скоріш за все екзотичні процедури зранку вкупі з пісним борщем на обід так вплинули на поки що “негодний до строєвої служби” організм. Тому треба було негайно відпочити як слід і набратися енергії. У тиху годину вся місцева каліч повилазила на сонечко гріти пуза, і я вирішив, що сили вистачить на те, щоб приєднатися до них.

Надворі й справді світило сонечко, тому всі лави, що мальовничо були розкидані у хащах бур’янів, окупували хворі. Тут грілася не тільки травматологія, а й хірургія з апендицитними пов’язками нижче пупа, і терапія зі згаслими очима хроніків, і неврологія з ледь живими інсультниками та радикулітниками. Я довго ходив битими-перебитими доріжками, поки знайшов вільну лавку в кутку. Тут, щоправда, заліг тіньок від мереживних гілок акації, але зараз пекти голову не дуже й хотілося. Я всівся, запалив та почав вивчати недовивчені подробиці візерунка на піжамній курточці.

- Льохо, у тебе вільно? - десь на середині цигарки почулося ззаду.

До мене шкультигав дядько Гаврило з милицею під пахвою.

- Сідайте, - я запрошувально посунувся. - Закурите?

Він не відмовився, і далі ми палили вдвох, поки прикончили півпачки. Дядько Гаврило був насправді чудовим сусідою - за всю тиху годину ми не перемовились жодним словом. Не знаю, про що він думав, а я не думав ні про що - просто насолоджувався запахом тютюну, променями сонечка, що пробивалися крізь зелене листя, та свіжим повітрям, що пролазило-таки в легені у паузах між цигарками.

- Ну добре, - підсумував нарешті нашу мовчанку дядько Гаврило. - Піду я.

Він ретельно розчавив милицею недопалок, звівся і, перед тим як зробити перший крок, раптом мовив:

- Будь обережним, хлопче. Здається, на тебе полюють.

- Угу, - автоматично відгукнувся я, потім підвів очі і подивився дядькові услід. Що це він верзе? Але дядько шкультигав собі стежкою і не збирався пояснювати своїх попереджень. От іще бракувало, причучурений трапився в сусіди.

Я йшов коридором до телевізора повз процедурну, коли раптом двері її прочинилися і на порозі з’явилася Оленка. Вона була вдягнута у цивільне - очевидь, вже збиралася додому. Напівпрозора сукня облягала стан, а темні окуляри ховали променисті очі. Я зупинився, посміхаючись. Дівчина теж посміхнулася у відповідь. Ні, все-таки вона була гарна. Навіть після ранішньої екзекуції мені стало приємно на неї дивитись.

- Ти куди? - спитав я.

- Вже нікуди. А ти мене шукаєш?

- Ага, - збрехав я.

- Ну, заходь, - сказала вона, відступаючи у процедурну.

Чесно кажучи, я не відчував у собі особливих сил, але відмовитись не міг. Несміливим кроком я переступив поріг. Оленка замкнула двері і обернулася до мене.

- Ну?

Я посміхнувся трохи ніяково, намагаючись зосередитись, а вона наблизилась до мене і, не знімаючи окулярів, поцілувала міцно в губи. Я відчув, як язик її опинився у моєму роті, владно відкривши його. А дівочі руки одночасно почали розстібати гудзики піжами, притуляючи мене спиною до скляної шафки з ліками. Я не бачив її очей крізь темне скло, тому поцілунок здавався трохи нереальним, але гарячий язик не дозволяв сумніватися і вимагав негайної відповіді. Мої пальці намацали застібку її сукні, та дівчина раптом ковзнула донизу, вислизнувши з обіймів, і в наступну мить опустилась на коліна. Я міцніше притулився до шафки, а вона вхопила мене своїми великими пожадливими губами, і тепла хвиля покотилася животом, долинаючи до серця. Шафка дрібно затремтіла, пляшечки та склянки задзеленчали в такт, і я відчув, що не можу встояти на ногах, тому міцніше вхопився за скляні стінки. Повітря зі свистом виривалося між моїх зціплених зубів, долоні щодуж стискали скло.

- А! А! А-а-а! - не витримав я нарешті та загорлав на все горло, б’ючись у судомі.

За кілька секунд дівчина відпустила мене, ноги зім’якли, і я опустився на підлогу. Оленка облизала губи та посміхнулася, так і не знявши окулярів.

Якщо мій стан після обіду можна було кваліфікувати як нокдаун, то це був нокаут, безсумнівний і однозначний.

Як я вдягнувся, не пам’ятаю, а як дістався ліжка - досі лишається загадкою, тільки був я відсутнім не десять секунд, як вимагають правила, а добрячих три години, бо за цей час пропустив вечерю і ще багато чого.

- Прокинувся? - МизКумом стояв біля мого ліжка і щирився на всі свої криві зуби. - Оце ти здоров спати! Будили тебе, будили - вечерю проспав.

- Козак. Як спить, то не їсть, - філософськи зауважив Фут-боліст.

МизКумом вказав рукою на мою тумбочку:

- Осьо ми тут тобі булочку взяли з їдальні. Хоч щось пожувать.

Я всівся на ліжку. Тумбочку й справді вінчала тарілка із глиняною булочкою зверху. Крім булочки, нашу палату прикрашав ще один монумент - на Жьориному ліжку влаштувався якийсь чорнявий шнир, а перед ним стояла велика чашка зі всунутим у неї кип’ятильником. Чашка парувала, наповнюючи приміщення незрівнянними пахощами.

- Чифіру хочеш? - спитав Жьора, що сидів по другий бік від чашки.

Я був згоден на все.

Шнир щедрою рукою націдив мені у склянку майже чорної рідини, і я став маленькими ковточками сьорбати її, заїдаючи глиняною булочкою із слизькими родзинками всередині. Це було жахливо, але зараз мені все було байдуже.

Щоправда, після перших ковтків серце закалатало із ко-лишньою енергією, а рухи набули бажаної твердості. Із розмови на Жьориному ліжку я