Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Роза Вітрів 📚 - Українською

Читати книгу - "Роза Вітрів"

320
0
28.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Роза Вітрів" автора Ярослава Литвин. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 24 25 26 ... 57
Перейти на сторінку:
я із несподіваними сльозами на очах відказувала:

— Хто? Ну хто буде тут щось робити?! Хто як не ми?! Хто як не ми?!

Вона мовчала, не засуджувала, не переконувала, але і не розуміла. Я ж свято вірила, що як була народжена на цій землі, то покликана служити їй. Дурня, я знаю.

Ата — режисерка. Нині модно бути режисеркою, а не письменницею, фотографом, а не художником. Чомусь мені так відчувається. Нові технології, новий час, нова швидкість.

Аті не подобалося, що я живу у майстерні, хай і без Єжи.

«Не лізь у це знову, не вір йому»,— прорікала вона.

Сама ж Ата мала трохи старшого чоловіка, в сенсі, коханого мужчину, десь там, за морями, в них ніби все було гладко й чисто. Хіба що час від часу Ата тікала від нього в Україну відпочити й поборсатися на волі. А він буцім чекав, і вона йому вірила. У того, заморського, були гроші. «Ти навіть не уявляєш собі, як це зручно — мати гроші»,— воркотіла Ата. Я ж мовчки робила нову затяжку й випускала вузьку сопілочку диму вгору. Я ж за національного виробника. Мої діти зватимуться споконвічно слов’янськими іменами й говоритимуть літературною українською. Певно що.

— Ти уявляєш, з ними там і не вип’єш нормально...— туманіє Руда. Це вона на людях вся радісна й кольорова.

— Сумуєш? — питаю.

— І сумую. І болить за все, за нас усіх, коли дивишся на них... Ми ж тут — діаманти, проте нікому не потрібні... Так, давай вип’ємо за нас. і за Україну!

Ми пафосно підняли прозорі філіжанки з бехерівкою. Напитися за долю Батьківщини — це вам не просто так напитися. Це почесно.

Ми лежали на приплюснутому до землі, наче дитячий ніс до скла автобуса, азійському ліжку і дивился вгору. Вдень небо було кольору молока, налитого на асфальт. А ближче до ночі розвиднілося, й там і сям повитикалися зорі. Ми патякали і патякали, заглядаючи у таємничу львівську темінь, цілої ночі було замало. Говорили про чоловіків і про творчість — для нас це були найулюбленіші теми: чоловіки і творчість.

Ата довго сміялася з того, яку я собі утнула роботу. Це ти тільки, Розко, втішено глузувала вона, могла надибати такий продюсерський центр. Я й собі реготала. Знаю, знаю, це у мене карма така — вплутуватися у кумедні ситуації.

Потім Ата гнівалася, мнучи свої долоні, ховаючи їх у рукави. Обурювалася, що це тільки у нас творчим людям доводиться творити свої шедеври ночами після роботи. Яка ж може бути нормальна культура, якщо робиться вона у вільний від грошедобування час?!

Потім я розповіла про Антона і його втечу.

— Мася, ти ж сама знаєш, чого він утік.— враз меланхолійним голосом заспівала Ата, поправляючи короткі пасма ядучо-рудого кольору, кольору хурми.

— Знаю. так само як і Єжи.

— Не так само! Не так! Єжи — слабак! Єжи ніколи не був вартим тебе! — насіла Ата. Я колупала пальцем заляпану помаранчами чорну постіль. Мій улюблений смак — шоколад з апельсинами.

— Яка різниця, Ато, яка різниця через що саме?! Той не витримав, цей не витримає, восьмий і тридцятий так само зроблять...

— Бо Єжи — заздрісний хробак. А Антон просто не чекав такого. Він, певно, почувся недостойним, вирішив, що ти про нього забула. І це ж правда — ти про нього забула.

— Правда,— сумно зітхаю. Тільки ледь-ледь награно.

— І після цього всього він ще й погодився тебе везти на вокзал? — задоволено вмощуючись головою на моє стегно збоку, муркає Атка.

— Ну, погодився, і що?

— Та нічого, крутиш ти мужиками, Розко, сама не розуміючи що робиш. Отакі ми сучки!

— Давай за це і вип’ємо! — сміюся і закидаю голову. Добре, господи, як добре. Небо, я, бехерівка і ця скажена Атка, що вирішила мене вчити життю.

Мовчки беру подушку й луплю її по рудій макітрі.

«Аааааа, ти шо, здуріла!» — кричить вона, хапає іншу подушку й гепає по мені. Пір’я, пір’я, зойки, глухі удари, скрип матраца, верещання, стрибки й матюки — наша улюблена забавка.

Аті страшенно подобається моя нова зачіска. Коли втихомирюємося, вона задумливо водить по моїй майже лисій голові своїми надміру м’якими білими пальцями і з любов’ю дивиться на мене. Сестро, сестро.

— А ти знаєш,— після довгої паузи каже Ата вже трохи сонним голосом,— знаєш, чому жінки дивляться порнофільми?

— Ну, це всім відомий анекдот: бо чекають, що там укінці буде весілля...

— Ага, вірно. А знаєш, чому жінки читають всі томи Кастанеди?

Я регочу:

— Ха-ха, з тієї самої причини?..

— Отож! — хіхікає зі мною Ата.

Заспокоївшись, загорнулися у ковдри й поснули.

Вже сіріло. На дерев’яній підлозі валялися запашні шкоринки від помаранчів, допита пляшка та повна смородом попільничка.


Ата ніколи не любила Єжи, мені здавалося, через те, що і сама його потайки хотіла: «І що ти будеш із ним

1 ... 24 25 26 ... 57
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Роза Вітрів», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Роза Вітрів"