Читати книгу - "Роза Вітрів"

— То що, ви так і не поговорили? — запитала врешті вона. Я не бажала самотужки полохати цю тему.

— Ні, а навіщо? Хіба тут є про що говорити? Все, що було — було давно.

— Якщо так, то навіщо ти сунулася до цієї майстерні? — стрілила швидким блискучим оком Ата. — Якщо минуле лишається у минулому?

— Думала... думала, що ми просто зможемо функціонувати в ролі чужих, але добре знайомих. І крім того, мені, ти знаєш, ніде жити було.

— Ага.

— Що ага?

— Не ображайся, але ти зараз брешеш. Ти сподівалася, що можна буде щось залагодити, правда?

— Ну.

— А він не робить жодних кроків не те щоби до примирення, а й навіть до розмови. Правда?

— Він. бухий прийшов тоді, ніби як миритися.— починаю я несміло. Мене таки куйовдило від невизначеності, чи вірно я вчинила, відхиливши його ініціативу тоді, під ранок. Чи дійсно він хотів близькості, яка наново зліпила б два наші шляхи в одну магістраль, чи насправді чхати йому на мене і на цю магістраль, він просто примірився навздогад — а раптом вийде скоренько й без зайвого женихання перепихнутися.

Ата перебиває мої роздуми:

— Єжи тоді був бухий, ти ж сама сказала. І просто хлібом його не годуй, дай тільки щось вимочити, ти ж знаєш його! Ще той демонстрант і артист!

— Мабуть, ти права.— опускаю голову, розглядаю тліючу сигарету.

— Отож! А ти принижуєшся! Він тебе майже послав тим, що пішов геть, а ти цього вперто не хочеш помічати. Сидиш у цій триклятій студії сама, його чекаєш.

— Я не.

— Та що, я хіба не знаю?! — гримнула Атка.

Можливо, з великої любові вона справді за мене

переймається і через це боляче жалить. Найближчим

і найдорожчим завше перепадає найтяжчий скарб наших недоліків й пороків, поганих настроїв і образливих від нема чого робити слів, мабуть так. Але ймовірно, що вона має рацію — я плазую, я дозволяю витирати об себе ноги. Чи так виглядає зі сторони, чи так воно є насправді — не знаю.

— Може, таки лишишся?..— допитувалася Ата за кілька годин, прогулюючи мене засніженою Городоцькою до вокзалу.

— Ні, у мене робота, робота...— с умно колупалася я. — І не нагадуй про це сьогодні!

На плацкартній койці я загорнулася у новеньку червону дуту куртку з хутряним капюшоном, хоч вже і топили, але холод облюбував мої кістки й діставав зсередини. Я пробувала писати вірші — така дурна пристрасть виводити рядочки, що нікуди не годяться. Читала чорно-білу книжку про Чапліна польською, шурупала через два слова, але впертості мені не позичати. Знову так холодно і самотньо.