Читати книгу - "Мереживо людських доль"

«Ну все… Здається. Їдемо!» — заспокоював себе я.

Автобус потихеньку набирав швидкість. Люди ще намагалися якось прилаштуватися зручніше, але надії на зручність на було. Було чути одинокі голоси. Хтось важко зітхав. Хтось жалівся на біль в нозі і просив сусіда відпустити його руку. А у мене під ребрами був чийсь лікоть, який майже не давав мені дихати. Я дивився в очі Олені, стараючись зрозуміти, як їй їдеться. А лікоть тим часом все більше в’їдався мені в ребра. Я зміг ледь ухилитися і набрав повітря у груди. Олена також зробила спробу вивернутися, але була відразу блокована тим самим пасажиром «з ліктями». Світло в автобусі погасло, і настала повна тиша.

Я задумався про роботу, яку належить зробити протягом дня. Навіть на мить забув про незручності, коли раптом голова Олени схилилася мені на груди. Дівчина задрімала, а я боявся поворухнутися, щоб не потривожити її сон. Голова Олени помалу перемістилася мені на плече. Її обличчя було поверненим до мене. Я ж не знав, як мені бути. Я боявся навіть дихати. Хотілося, щоб цей момент не закінчився ніколи. Але автобус звернув на узбіччя, ближче до зупинки, і задні двері зі скрипом відчинилися.

— Ой, вибачте… — стрепенулася Олена. — Я задрімала та ще й у вас на плечі… Так незручно. Вибачте.

— Нічого, нічого, — відповів я з думкою про те, що не часто такі красуні сплять у мене на грудях.

Відкрилися передні двері, і я ступив вниз, щоб дати можливість зійти іншим пасажирам. Потім я простягнув руку й Олені. Вона, напівсонна стояла на вулиці, і страшенно тремтіла від холоду. Вітер, здавалося, дув ще сильніше.

— Ви замерзли? — запитав я дівчину із вічливості, хоча добре бачив відповідь.

— Зовсім небагато. Нічого, все нормально.

Більшість пасажирів вийшла, бо зупинка була поруч з базаром, і автобус наполовину спорожнів. Були навіть вільні місця.

— Сідайте. Вам напевно далі їхати, — запросила мене дівчина. — Я невдовзі виходитиму, через кілька зупинок, біля університету.

— Ні, ні, дякую. Сідай ти, будь ласка, я постою. І не треба звертатися до мене на «ви» після того… що між нами було, — невдало пожартував я, від чого опустив погляд.

Дівчині стало незручно, і я відчув свою провину.

— Пробач, це невдалий жарт. — виправдовувався я.

— Я розумію. Ви вибачте… Ти вибач, — поправилася дівчина, — адже я дійсно спала у тебе на плечі? Мені так незручно, правда.

Автобус рушив з місця і продовжив заданий маршрут. Він їхав вже набагато швидше, а я все думав: чому він зараз не повзе, як черепаха? Чому цей приємний момент не можна хоч трохи розтягнути? Чому потрібно буде зараз виходити, і знову приступати до щоденної, і такої мені обридлої на цій фабриці, роботи. А як же Олена? Їй напевно також вже набридли ці книги, нескінченні лекції, як і всім студентам? Тим більше, з настанням весни…

— Де ти працюєш? — перебила мої роздуми дівчина.

— Я, я, гммм… — я запнувся, бо хотів вже щось видумати, що працюю головним бухгалтером чи інженером, щоб вразити дівчину, але подумавши, що не бачу сенсу в брехні, відповів, — я, я секретар на фабриці підшипників, тій, що поблизу університетських гуртожитків. Знаєш? А ти де навчаєшся?

— То ми сусіди. Я в університеті навчаюсь, а живу в тому самому гуртожитку, що поблизу фабрики підшипників… Знаєш? — вирішила розрядити трохи напружену розмову дівчина. Цей рік у мене останній. Я майбутній філософ.

«Розумна!» — подумав я.

— Може зустрінемося, та продовжимо наше знайомство? — вагаючись запитав я, а сам уже чекав відмови.

— Чому б і не зустрітись? — з легкістю запитала дівчина. — Ніколи не зустрічалася з секретарями підшипникових фабрик, — продовжувала усміхаючись вона. — Жарти жартами. Ти серйозно про зустріч?

— Цілком серйозно. Чому б і ні? — вже більш впевнено в собі відповів я.

— Тоді домовилися! Де зустрічаємось?

— У фабричному кафе? Там готують смачну каву… О шостій, добре?

— Ну, тоді до зустрічі? — з посмішкою на обличчі запитала вона.

— Зупинка «Університет». Виходимо. Студенти, не забувайте свої речі! — кричав водій.

Автобус зупинився.

— До зустрічі, Олегу Петровичу! — випередила мене дівчина.

— До зустрічі! — відповів я все ще нерішуче.

Олена вийшла і швидко злилася з потоком людей, що прямували в бік університетського гуртожитку, і швидко зникла за рогом будинку.

Я стояв поруч з газетним кіоском, і розглядаючи себе в немитому склі думав: «Це ж треба: вже злегка посивілі скроні; ці окуляри, з оправою далеко не модною; цей шарф в чорно-білу клітинку ще батьків; ця, вже зовсім не нова куртка, штани старі, поношені черевики, і цей портфель, набитий різним барахлом, він теж десятилітньої давності. Ну і сам я далеко не молодий і не красень… Треба ж, така красуня і я. Це просто неможливо! Їй двадцять три від сили, а мені? Мені за пару років — сорок. Це просто якісь мої нереальні фантазії. Напевно вона пожартувала? Так! Це просто хороший жарт… А я, старий дурень, вже повірив. Ну і дурень…»

Весь день пролетів в думках про майбутній вечір… Скільки всього потрібно зробити: треба постригтися, привести в порядок костюм (який завжди був в робочій шафці), треба б купити хоч якісь квіти, і потім… І раптом в голові промайнула думка: «Навіщо це все? Вона не прийде, а ти, старий дурню, вже й повірив? Ти що, думаєш, що це так просто? Навіщо ти їй? Вона молода, красуня, розумниця. А хто ти? Там у тих інститутах такі молоді й красиві парубки навчаються, що куди тобі до них. Та й чому саме ти? А