Читати книгу - "Оцеола, вождь семінолів"

Після іспанців у саванах залишилися табуни диких коней і стада биків андалузької породи. Індіанці ловили їх і знову приручали. Виходило своєрідне qui pro quo[30]: чотириногих обмінювали на двоногих.

Індіанців звинувачували у крадіжці худоби, адже білі мали свої стада. Семіноли не заперечували, що і серед них були погані люди – відступники, яких нелегко знешкодити. Але де ви знайдете таке су спільство, в якому немає нероб?

Та коли до індіанських вождів зверталися зі скаргою щодо викрадення худоби, вони завжди робили все можливе, щоб відшкодувати втрату, і карали порушника закону зі строгістю, нечуваною серед їхніх сусідів по той бік кордону. Та білим було байдуже до того. Вже якщо вирішили повісити собаку, то треба було визнати її скаженою. Будь-яке пограбування на кордоні вішали на індіанців. Варто білим грабіжникам вимастити обличчя коричневою фарбою, і правосуддя неспроможне було розгледіти, хто ховається під цією маскою.

Такі сумні роздуми викликала в мене розповідь негра. І наче навмисне, на підтвердження моїх висновків, з нами ось що сталося.

Неподалік од покинутого будинку ми натрапили на сліди рогатої худоби. Тут пройшло голів із двадцять і, скоріше за все, у нашому ж напрямку, тобто до індіанської резервації. Сліди були майже свіжими. Як досвідчений мисливець, я визначив, що з того часу, коли тут прогнали худобу, не минуло ще й години. Хоча я довго не виходів зі стін військового училища, однак не забув науку лісового життя, якої навчив мене молодий Пауел.

Свіжий чи давнішній слід домашньої худоби не справив би на мене особливого враження, в цьому не було нічого дивного. Просто якісь індіанські пастухи гнали додому свою череду; за відбитками мокасин у багнюці я бачив, що це й справді були індіанці. Правда, мокасини носили і деякі білі, що жили біля кордону, але це були не їхні сліди. Клишоногі ступні, високий підйом та інші ледь помітні ознаки, які я безпомилково розрізняв і вмів пояснити завдяки своєму досвіду, набутому в ранній юності, – все доводило, що це були сліди індіанців.

Зі мною погодився і Джек, а він добре тямився на лісі. Все життя негр був першокласним мисливцем на єнотів, болотних зайців, опосумів і диких індичок. Із ним я полював на оленів, сріблястих лисиць і диких смугастих кішок. За час моєї відсутності він добряче набрався досвіду. Тепер він був дроворубом замість свого колишнього суперника, і йому доводилося щодня працювати в лісі та постійно спостерігати за звичками й поведінкою лісових мешканців; завдяки цьому він став ще майстернішим мисливцем. Помиляються ті, хто вважає, ніби мозок негра не здатний мислити з тією гостротою, яка необхідна для гарного мисливця. Я знав негрів, які могли орієнтуватися в лісі за різними ознаками і йти по сліду, проявляючи таку ж кмітливість, як будь-який індіанець або білий. І Чорний Джек володів цією здатністю.

Незабаром я зрозумів, що тепер у цій царині Джек значно перевершував мене. І майже відразу ж він подивував мене своєю проникливістю.

Я вже сказав, що ми не звернули б уваги на сліди, якби не одна річ. Не встигли ми трохи від’їхати, як раптом мій супутник притримав коня і крикнув якось по-особливому. Цей вигук притаманний тільки неграм: щось схоже на звук «уф», який можна почути від переляканого кабана.

Я глянув на Джека і з виразу його обличчя зрозумів, що він щось збагнув.

– Що таке, Джеку?

– Господи! Та невже ви не бачите, маса Джордже?

– Та що таке?

– А ось тут, на землі?

– Я бачу, що пройшло стадо, і більше нічого.

– А ось цей великий слід?

– Так, правда, один слід трохи більший.

– От тобі й на! Та ж це слід нашого великого бика Болдфейса. Я впізнаю його з-поміж тисячі інших. Скільки кипарисових колод перетягав цей бик для старого господаря!

– Так, я тепер згадую Болдфейса. Ти гадаєш, Джеку, що тут пройшло наше стадо?

– Ні, маса Джордже. Я думаю, що це худоба адвоката Грабса. Старий маса продав Болдфейса масі Грабсу. Хто-хто, а я знаю сліди своєї худоби!

– Як же бики містера Грабса могли опинитися на індіанській території, так далеко від його плантації, та щe й із погоничами-індіанцями?

– От цього я і не можу збагнути, маса Джордже.

І справді, дивно. Тут було над чим замислитися.

Сама худоба не могла зайти так далеко, тим більше, що треба було перепливти річку. Вона не йшла світ за очі, її гнали, і до того ж у певному напрямку. Її гнали індіанці. Можливо, це набіг? Або бики вкрадені?

Ось такими були підозри, одначе не було достатніх доказів. Биків гнали по дорозі, не криючись. Це означало, що власники швидко наздоженуть стадо. Тобто грабіжники – якщо це були саме вони – не потурбувалися замести сліди.

Це було і схоже, і не схоже на крадіжку і так розпалило нашу цікавість, що ми вирішили поїхати по сліду і з’ясувати нарешті, в чому тут справа.

Приблизно з милю слід збігався з нашою дорогою, але потім він круто звертав уліво, просто в лісову гущавину.

Ми вирішили не відмовлятися від свого наміру. Стадо, мабуть, пройшло недавно, тож його можна швидко наздогнати.

Невдовзі після того, як ми в’їхали в хащі, до нас виразно долинули голоси людей і мукання биків. Ми спішилися, прив’язали коней до дерева і далі пішли пішки. Ішли крадькома, мовчки, в тому напрямку, звідки долинали голоси і ревіння стада. Було ясно, що мукали ті самі бики, які щойно пройшли по дорозі. Але розмовляли не ті люди, які пригнали їх сюди.

Індіанську мову дуже легко відрізнити від мови білого. Люди, голоси яких долинали до мене, були білі. Вони говорили англійською, доповнюючи розмову брутальною лайкою. Мій супутник навіть упізнав їх.

– Господи, маса Джордже, та ж це двійко клятих негідників – Спенс і Білл Вільямс!

Джек мав рацію. Ми підійшли ближче. Вічнозелені дерева приховували нас, але ми чітко бачили все, що відбувається. На невеликій галявині товпилося стадо, а поряд стояли два індіанці і вищезгадані персони.

Ми стояли в тіні, спостерігаючи і прислухаючись.