Читати книгу - "П’ятий номер"

обличчі розлилася масна й задоволена посмішка, а тлусті губи щось нашіптували в рожеве вухо жінки, котра стояла до Горбатого спиною… Але ні, йому не хочеться зараз дивитися те кіно, не хочеться повертатися до тієї історії, байдуже йому й до цього вертихвоста і до Вальки, яка наставила була до зальотника рожеве й велике вухо; ліпше подумає він про щось солодше. Хоч би про Лебедиху – єдину жінку, яка ставилася до нього не тільки милостиво, а й ласкаво. Лебедиха була старша за нього, але йшов до неї завжди із задоволенням, зрештою, це вона постачала його лавровим листом. Любив посидіти в її чистій кімнатці, звідки відкривався чудовий краєвид на горби з того боку річки, любив посмакувати Лебедишиними стравами – була вона до того майстриня, любив повести з нею неспішну балачку, вони завжди знаходили з нею порозуміння. Йому пряно запахло лавровим листом: скільки його продав, розфасованого в паперові пакуночки по п’ять листочків у кожному, розкладених віялами. Лебедишине обличчя там, на стіні, зітхнуло: вона вже сама не могла ходити з тим листом, бо мала оборудки інші й попалася. Горбатий посмакував цим словом, бо коли б вона не попалася, чи зміг би він приходити до неї, чи вели б вони такі щирі й теплі розмови? Лебедишине обличчя там, на стіні, знову зітхнуло – подивилася на Горбатого любовно й співчутливо. А он і другий його роботодавець: Шпак. Покотив на візку, поставленому на підшипнику коліщати, відштовхуючись великими жилавими руками. Тут не приймали його так сердечно, бо Шпак був характеру важкого, але саме ті руки виробляли англійські шпильки, не гірші од фабричних.

Отак і сидів Горбатий навпроти своєї сірої стіни-екрана, і перепускав один за одним видива. Вже зникли з неї Піддубний, Лебедиха і Шпак із Шпачихою – екран погас, та й причина до того була: вдруге озвався Горбатому шлунок. Заскімлив і засудомив: ні, не зварить ніхто йому їсти, ніхто й не пригостить.

Горбатий удруге звівся і подибав закляклими ногами до оббитої бляхою скриньки з великим навісним замком. Відшукав кінчиками пальців у кишеньці для годинника ключа. Ключ був старий, з фігурною головкою, замок також був старий – надійний. Всунув ключа у щілину, натиснув лагідно – коротко клацнуло. Підняв угору дужку – на нього дихнуло злежаним борошном, гречаною групою і сурогатною – жолудь із ячменем – кавою.

Сидів перед цим добром, відчуваючи, як розм’якає, стає тихий і лагідний, вдихав знайомий запах, але поглядом спочивав на торбинці з вермішеллю. Тепло подумав про Шпака – Шпачиха сторожувала на макаронній фабриці, та вермішель звідти. Так само тепло згадав мірошника з базару, в якого ховався; мали вони з ним деякі борошняні справунки, платив мірошник також натурою. З тим мірошником вони приятелювали, втомившись снувати базаром, любив заходити до нього, і, коли не було людей, вони повільно балакали не тільки про діло, а й про всяку всячину – знав мірошник тисячу історій і анекдотів. Мірошник курив базарний тютюн, і його веселе, запорошене обличчя аж світилося сміхом…

Шкода було чіпати ту вермішель, але сьогодні такий уже випав день – туга його колисала, смуток нерозгаданий. Розв’язав тремтячими пальцями торбинку, запустив пальці й задоволено помацав тверді патички. Нарешті звівся з торбинкою в руці і трохи не впустив її на землю – в прочілі стриміла велика незграбна постать.

– Ти? – здивовано й перестрашено прошепотів Горбатий, ховаючи торбинку за спину. – Нема Вальки, нема! Не живе тут…

Андрій виплюнув під ноги недокурка. Переступив порога. Горбатий позадкував під стіну, де висіла одежа.

– Я тобі кажу: нема Вальки, – розгублено і не без страху пробурмотів Горбатий. Сунув торбинку з вермішеллю між одяг на вішалці й притиснувся горбом до тієї одежі.

– Зате ти є, – сказав Андрій. – От і побалакаємо.

– По-мирному чи по-лихому? – показав зуби Горбатий.

– А це вже як вийде, – Андрій сів на стільця й простяг утомлено ноги.

– Коли так, то й так, – сказав Горбатий. – Коли по-мирному, то в мене й шкалик десь завалявся. Щось довго тебе не було.

Метнувся до своєї скриньки й витяг звідтіля пляшчину й дві синього скла чарки.

– Де ота? – спитав Андрій крізь зуби.

– А я що, до неї сторожем приставлений, – хитренько зиркнув Горбатий. – Вона вже доросла женщина, отож і робить що їй заманеться. До того ж і розвідна, хе! А раз розвідна, то їй жити зі мною неінтересно. Так де це так довго їздив?

Зирнув на Андрія добродушно, а може, трохи й насмішливо.

– Де не їздив, там мене нема, – сказав Андрій.

Горбатий заліз на стільця і посунув до Андрія синього скла чарку.

– То про що ми з тобою говорити будемо? – спитав.

– Хіба нема про що? – криво всміхнувся Андрій. – Хоча б про зілля, яке ви мені намішали. Це теж із зіллям? – кивнув він на пляшчину.

– Яке зілля? – здивовано видивився Горбатий, спускаючи ноги до підлоги і через те присідаючи лише на край стільця. – Сам не знаєш, що мелеш! Та й коли це було?

– Було давно, – сказав Андрій, – але розплатитися з вами не встиг. А я такий, що боргів своїх не забуваю.