Читати книгу - "Одного разу на Дикому Сході"

— Жиди, вони як той змій, що спокусив Адама та Єву… — продовжив Дубківський свій монолог.

— Сотнику, мовчіть! — гримнула Міра і потім лагідно звернулася: — Чете.

— Що?

— Ти бачив, як він ходить біля тебе?

— Хто?

— Наш тюремщик.

— Як?

— Як пес навколо сучки.

— Звідки ви набралися таких виразів! — обурено здивувався Дубківський.

— Я пожила деякий час серед народу, — відповіла Міра. — Чете, здається, це наш єдиний шанс.

— Про що ти кажеш?

— Про тюремщика. Він приходив до тебе. І ще прийде. Посміхнися йому, заговори з ним.

— Навіщо? — здивувався Чет, який все смикав кайдани, бо не міг просто лежати і чекати на страшну смерть.

— Здається, ти йому подобаєшся.

— Що ти верзеш? — здивувався Чет.

— Те, що є!

— Слухайте, а це ж багато чого пояснює! — аж скрикнув Дубківський. — Ось чому він такий собі парія! Людожери вигнали його, прирекли до життя на дні, примусили виконувати найбруднішу роботу, бо він — ізгой, він — мужелюбник!

— Хто-хто? — не зрозумів Чет.

— Чоловік, що любить чоловіків, — пояснила Міра.

— Тобто — любить? — не міг второпати Чет.

— Спить з ними, як із жінками.

— Хіба таке буває? — спитав Чет.

— Я ж казав, Міро, що народ, він як діти! Не скаламучений знанням! — урочисто вимовив Дубківський. — Буває, буває, Чете. Це така хвороба, здається, невиліковна.

— Коли він ще раз прийде, то посміхнися йому, — наказала Міра.

— Чого це я буду йому посміхатися? — роздратовано спитав Чет.

— Того, що я не хочу загинути тут! — підвищила голос Міра. — Я хочу вибратися звідси і потрапити таки до Шпилівки! — зірвалося у неї.

— Хвилинку! А ви що, теж у Шпилівку збираєтеся? — тепер вже здивувався Дубківський.

— Так, збираємося! — Міра прикусила губу, бо сказала зайве. — Чете, послухай мене! Можливо, це наш шанс! Єдиний шанс!

— Який шанс?

— Коли тюремник прийде, заговори до нього. Заговори так, як ти говориш до жінок, яких хочеш звабити!

— Я так не можу!

— То ви теж полюєте за скарбами фон Шпіла! — нарешті дотумкав Дубківський.

— Замовчіть, сотнику! — крикнула Міра. — Чете, ти можеш! Думай про мене!

— Що?

— Коли тюремник прийде, думай про мене. Уявляй, що розмовляєш зі мною! Зрозумів?

— Причому тут ти?

— Ти думаєш, я не бачила, як ти дивишся на мене? — спитала Міра і засміялася. Хрипко, так, що навіть сотник Дубківський, який хотів виразити своє обурення, замовк і важко задихав.

І тут стало чутно, як знову загриміли замки.

— Закрий очі й уявляй, що поряд з тобою я, — зашепотіла Міра. — І я буду з тобою, як тільки ми вийдемо звідси! Це наш шанс, Чете! Зроби, як я кажу, ти можеш! І я буду твоя, коханий, — Міра говорила так пристрасно, а потім ще і цьомкнула губами, від чого вологе повітря підвалу наповнилося чуттєвістю та хіттю.

Шпала знову прийшов, знову крутився біля Чета. Помітно було, що людожер нервував. То не міг потрапити ключем в замок, то щось шепотів собі під ніс. Потім зупинився біля столу, на якому був Чет. Той лежав, наче скам’янілий. Закрив очі, нічого не говорив і нічого не робив. Шпала дивився на нього, зробив крок, потім відступив. Тоді Міра тихенько застогнала. Ну, наче вона спала, позіхнула і заплямкала губами. У Чета почало вставати. Шпала помітив це і задоволено замугикав. Підійшов до Чета, торкнувся його. Потім його члена.

Далі все відбулося доволі швидко. Міра підказала Шпалі розв’язати Четові руки. Шпала спочатку не хотів.

— Та дивися, він же хоче обійняти тебе! Ти йому подобаєшся! — хрипко шепотіла Міра. — Відчуй силу його рук!

Вона вміла переконувати. Як тільки Шпала розв’язав Чету руки, той убив його. Голіруч. Скрутив шию, як курчаті. Узяв ключі, відкрив клітки і звільнив Міру.

— Його теж, — Міра вказала на Дубківського.

— Навіщо він нам? — здивувався Чет.

— Він допоможе в будинку барона.

— Я не покажу вам, де скарби! Вони належать Україні! — зашепотів Дубківський.

— Хочеш залишитися тут? — спитала Міра.

— Ні, — за декілька секунд відповів сотник.

З підвалу вийшли утрьох. Перед тим сотник забрав з кишені мертвого Шпали Запальничку.

— Це подарунок мами! — Йому соромно було шарпати мертвих, то Дубківський виправдовувався.

— Треба узяти зброю і коней, — тихо сказала Міра.

— Треба спалити цей барліг! Всю цю сволоту! — прошепотів Чет у гніві.

Вони вийшли Надвір. Уже була ніч. У сараї знайшли якийсь одяг. На горищі,