Читати книгу - "Жертва забутого майстра"

— Хто вона?

— Довго розповідати. Але ходімо звідси швидше. Ходімо кудись, щоб я прийняв пігулку від манії переслідування.

У фотографа було холодно, на вулиці — теж. Мимоволі приваблювали нові арки, де можна було заховатись від вітру з дрібним дощем. Ми відразу пірнули до першого-ліпшого підворіття неподалік. Ні їсти, ні пити не хотілось. Але на вулиці настільки знегодило, так завивав вітер і сіяв дрібний сніг, що треба було десь перечекати негоду. Кав’ярня, до якої нас занесло цього разу, була такою приємною, що мир у наших душах досить швидко поновився. Нам налили кави в чашечки, на денці яких палало синє полум’я, на столику теж запалили свічку. Все сприяло задушевній відвертій розмові, яка таки розпочалась. Мішель відігрівся саме з настанням холодів і заговорив про те, що я витягала з нього по краплині протягом усього тижня, який ми провели разом.

Отже, в тому манускрипті, що його старий бучацький єврей дав Мішелевому батькові, містилася інформація про те, що Пінзель має «піти» з цього світу — означало це смерть чи інший спосіб відходу, невідомо, але Мішель був певен, що скульптор із якихось причин імітував свою смерть. Проте річ не в тім. Таємницю смерті Пінзеля ми зараз не шукаємо, її розкриватимуть інші. Зустріч із фотографом потвердила здогади Мішеля про те, що Пінзель у своєму XVIII столітті працював на майбутнє. І то на далеке майбутнє.

— Ти бачила ті фотокартки, Маріанно? Ти не розуміла нашої розмови, але бачила картинки на екрані його комп’ютера. Ти збагнула, що фотографія — а це також мистецтво, не ремесло (те саме говорив мені мій друг зі Швеції, який знімав промзони Донеччини, пам’ятаю, він мені тоді на якусь мить пригадався) — так от, світлини Пінзелевих скульптур — це нова мистецька якість, відмінна від оригіналів. Особливо яскраво я це зрозумів на прикладі безликого в оригіналі Самсона. Я зустрічався з фотографами творів мистецтва у Німеччині, моя сестра робила їхні виставки у себе в Мюнхені, то я тобі скажу напевне: навіть скульптури Мікелянжело не дають цього так званого ефекту четвертого фотовиміру, який дають фігури Пінзеля! І цей фотограф сказав мені, що знімає його давно, але тільки цифрові технології дали такий ефект. А в нього є проект зробити з його скульптур лазерні розп’яття для новітніх екуменічних церков! Він шукає спонсора для цього проекту.

Пам’ятаю, я дала Мішелеві виговоритись на предмет його захоплення роботами нашого нового знайомого, з дому якого ми пішли так несподівано. Я знала, що цього разу Мішель повернеться до суті свого таємного бажання. Отже, манускрипт Пінзеля залишений ребе Нухе 5321 року після створення світу. Мішель витяг зі своєї сумки шкіряну теку, витерту на згинах, а з неї — ксерокопію давніх записів. Пам’ятаю старанно виписані готичні літери заголовків. Текст був німецькою мовою, якої я не розуміла. Та ще й готика! До речі, мій колишній чоловік таке читати вміє. Але його зараз тут нема. Поруч зі мною мій химерний друг Мішель, який показує папери, яких я не вчитаю, але бачу, що вони таки справді нагадують відбиток з прадавнього манускрипту. В цьому тексті, який сучасна німецькомовна людина цілком може вчитати, міститься інформація про те, що, по-перше, Іоанн Георг Пінзель, олтарний майстер магната Потоцького, має «піти навіки» з цих місць, де він працював так плідно. А по-друге, пишеться про те, що саме у місті Вавилоні, «у чреві жертви», він лишає щось для того, хто неодмінно одного дня знайде це «щось». Мішель водив пальцем по зачитаних аркушах ксерокопії, де було написано оте дивне словосполучення «у чреві жертви».

Це було вже друге наближення до таємного бажання Мішеля, який назвався прізвищем Арбріє. Перше полегшення я відчула на проспекті Свободи під час святкування річниці УПА, коли Мішель нарешті розповів про свого батька. Тоді почалося моє розуміння його таємного бажання. Але того було замало. Після відвідин фотографа, в кав’ярні, яка, до речі, називалася «Синя пляшка», відбулося друге наближення до його таємного бажання. Я тоді ще не знала, що згодом отримаю третє наближення до таємниці Мішеля й таємниці Пінзеля, яке приголомшить мене не так підґрунтям тієї загадки, як способом наближення до неї.

А поки Мішель намагається з моєю допомогою Структурувати думки, які навідувались до нього й раніше, але тільки після зустрічі з фотографом постали чітко.

— Ти пам’ятаєш, Маріанно, серед ряду світлин на екрані раптом з’явилась абсолютно банальна — вершника зі списом?

— Пам’ятаю. Я навіть подумала, що то не Пінзель.

— То львівський Пінзель. То Юрій-Змієборець із того храму, де було багато весіль.

— Ото він такий зблизька? Справді банально. Знизу він виглядає непогано, але на світлині... ніби це й не Пінзель.

— Це Пінзель, але львівський Пінзель, не бучацький і не городенківський. У Львові в нього почав пропадати дар.

— Можливо, тому, що Микола Потоцький зі своєю екстравагантністю не обмежував його свободи творчості, а тут, у Львові, були зовсім інші замовники.

— Можливо. Але причини тут не мають значення. А тут іще дані з листа Маріанни Єлизавети, який вона писала Андре Масовскі. Вона писала, що її колишній чоловік, — тут Мішель витяг з тієї самої теки роздрук німецького тексту, а не ксерокопію зі старовинного рукопису. Він пояснив мені, що то для нього зробили переклад з польської листа Пінзелевої до її наступного чоловіка, а оригінал зберігається у його домашньому сейфі. Пінзелева писала, що її колишній чоловік нікого з цеху не втаємничив у свої подальші задуми, десь їх заховавши, і немає способу їх знайти. Вона ніби просить вибачення в свого адресата, що ця втрата пройшла повз її увагу. І певна в одному: в Бучачі нема чого шукати. Тут вона знає все. А у макабричному Львові, де сам чорт ноги поламає, Пінзель мав знайомства, які вона не могла проконтролювати.