Читати книгу - "Жертва забутого майстра"

Я усвідомлюю, що переповідаю лист Пінзелевої дуже по-сучасному. Але думка, яку висловлював Мішель, була саме такою. Пінзель не довіряв дружині, хоча й не хотів застосовувати до неї ті права, які давав йому тодішній статус патріархального чоловіка. Він дав їй свободу від себе, але найсвятіше, дар свого життя, жінці не довірив, а заховав у Львові «у чреві жертви».

— Що саме він міг заховати? — запитала я.

— Не знаю, Маріанно, але я маю це знайти. Цього хотів мій батько. Він до старості був бадьорим чоловіком, тільки останній рік дуже хворів. У вашій країні відбулися зміни, і можна було приїхати до вас, ще коли він міг мандрувати. Тим паче, фірма «Таємне бажання» існує від середини дев’яностих. Але він не міг приїхати сюди й дивитись у вічі тим людям, у чиїх батьків він стріляв. І тому приїхав я.

— Гаразд, ти не знаєш, що знаходиться «у чреві жертви». Але де міститься саме «чрево», ти знаєш? У старій частині Львова? В домі Рорайських? Можливо, поряд із їхнім будинком? І де певність, що все те й досі там? Ще можна в якийсь спосіб уявити, ніби це саме «чрево жертви» і його вміст спокійно долежали на своєму місці до тридцять дев’ятого, коли «освободітєлі» увійшли до Львова. Але ж потім почалися страшні історичні катавасії. Те, чого не встигли «совіти», доробили «фріци», себто «боші». Поляки зі Львова повтікали. Євреїв перестріляли на Янівському цвинтарі. У кам’яницях Рорайських і Єндруховських оселилось радянське начальство, а певний час там жило начальство нацистське. Вони теж могли поцупити Пінзелеву жертву.

— Я все це знаю. Але ми ще не шукали.

— А як шукати?

— Фотограф казав, що можна поспитати у львівських антикварів. Я бачив, тут, у старому місті, є чимало антикварних крамниць.

— І що саме в них питати?

— А ми зайдемо, і доля сама підкаже.

— А ти питав фотографа про «чрево жертви»?

— Я питав, чи може щось бути всередині скульптури Ісаака. Він сказав, що ні. Та я й сам розумію, що ні. Його задум заховати щось «у чреві жертви» виник, коли Авраам та Ісаак вже стояли у храмі в Городенці...

Коли ми вийшли з «Синьої пляшки», нам було так тепло, що мокрий сніг на вулиці вже не заважав. Ми знову пройшли анфіладу крихітних внутрішніх подвір’ячок і вийшли на вулицю, яка вивела на площу Ринок. А звідти рушили до себе, зіщулившись під мокрим снігом.

«День дев’ятий», — з такою думкою прокинулася я вранці того похмурого дня. Мішель спав. Я встала й надягла халат. Він не прокинувся. Я побачила на столику біля ліжка упаковку ліків. Певне, вчора ввечері випив снодійного. Як я пригадую, він весь час ковтав якісь таблетки. То не міг заспокоїтись, то навпаки, ніяк не міг вийти із сонного стану. Перерахувала гроші, які він дав учора. Там була більша сума, ніж було домовлено. Мені стало прикро. Доплачує за те, що я ділю з ним ліжко. Вирішила повернути йому різницю. Успішні жінки мого віку мають самі доплачувати за хлопчиків, якщо їм заманеться. Пам’ятаю, що мені того ранку було особливо прикро дивитися в порепане свічадо у ванні. Мої вилиці й тіні під очима зробили обличчя схожим на обличчя янголів біля Пінзелевого розп’яття. Тієї ночі мені нічого не снилося, і спала я добре. Мені взагалі набагато краще спалося, відколи ми зблизилися з Мішелем. Але я добре пам’ятаю депресію того ранку. Такі здебільшого бувають після безсонних ночей. Я думала і про марність прожитих літ, і про недаремність пошуків, і про засадничу нездійсненність таємних бажань. У православних церквах завжди є ікона Несподіваної Радості. Не знаю, чи її є аналог у католиків. Повноту буття мені завжди давали не таємні бажання, а несподівана радість. А втім, чи не є це тим фаталізмом, який сповідує мій Мішель і на який так покладається?

О дев’ятій він не прокинувся, і я пішла його будити. Мішель прокидався важко й неохоче. Машинально я взяла упаковку від ліків, намагаючись прочитати їхню назву. Він рвучко прокинувся, побачивши в мене ту коробочку, й вирвав її з рук, хоч мені однаково нічого не сказала б їхня назва — чи то ліки від головного болю, чи якісь серйозні антидепресанти.

Але, вийшовши з душу, він збадьорився і знову сповнився віри в долю. Може, у ванні ковтнув ще якусь пігулку. За сніданком я поцікавилася, до якого антиквара вирушаємо спершу. Чи до того, лавка якого розташована тут поряд, на Вірменській, чи до якогось іншого — їх у старій частині міста кілька.

Було холодно, і я пам’ятаю, що напнула на голову велику хустку, яку в теплі дні носила на плечах. У ній я нагадувала жінок з олтаря. Він надяг довгий плащ і кумедний капелюх. «Зовсім хлопчик», — подумала я.

В антикварній крамниці ми довго розглядали картини у важких рамах, вази й сервізи, а також китайські віяла й псевдояпонські ширми. І раптом мою увагу привернула дерев’яна скринька з біблійним сюжетом на покришці. Я попросила показати мені ту річ і побачила, що не помилилась: на ній справді були вирізьблені Авраам та Ісаак. Мішель байдуже поглянув на скриньку, а я відкрила її й провела пальцями по дну. Вміст цього, як кажуть галичани, пуделка цілком можна трактувати як «чрево жертви». І про що думав майстер, який різьбив сцену жертвоприношення Авраама й Ісаака на скриньці для дамських прикрас? Я спитала, чи є в продажу інші предмети з такою ж біблійною сценою, мовляв, цей пан з Франції колекціонує будь-які вироби з цим сюжетом. Антиквар відповів, що в нього немає більше нічого з подібним сюжетом — ні картин, ні гравюр, але можна спитати в крамничці на Староєврейській. Ми подякували й