Читати книгу - "Жертва забутого майстра"

Дорогою я сказала Мішелеві, що, як на Староєврейській не знайдемо кінців «чрева жертви», то всі пошуки перенесемо на наступний раз. А зараз робимо останню спробу. Можливо, щоб більше довідатися в антиквара зі Староєврейської, треба буде в нього щось купити. Мішель сказав, що немає проблем, і зняв у банкоматі чергову суму грошей.

Ми знайшли антикварну крамницю на Староєврейській. Вона була дешевша й жвавіша. Двоє відвідувачів розмовляли з антикваром, я не дуже прислухалась, але вловила велику обізнаність немолодого продавця не лише щодо того, що продається в нього чи інших крамницях, але й що лишається по старих львівських помешканнях, бо власник і антиквар не узгодили ціну. Я почала розглядати виставлені товари. Ні сервізи, ні скриньки для коштовностей, ні портсигари не зацікавили мене, аж раптом мою увагу привернув релігійний польський календар на 1907 рік, де серед інших сюжетів було й жертвоприношення Ісаака. Звичайно, у тій літографії не було Пінзелевої експресії, але був яскраво виражений шарм давнини. Мішель заплатив за календар 200 гривень, не торгуючись, тоді ми дочекались, доки з крамниці пішли покупці, і я почала розмову з антикваром.

Я спитала в нього те саме, що в антиквара з Вірменської:

— Ось цей пан колекціонує всі вироби, пов’язані з жертвоприношенням Ісаака. Чи маєте щось іще з цим сюжетом? Ціна значення не має.

Він сказав, що наразі нема, але чи цікавлять нас картини? Так, передусім картини, ще, можливо, скульптури. Картини з таким сюжетом трапляються, він зателефонує своїм клієнтам. Антиквар простяг нам картку своєї крамниці. Я сказала, що ми неодмінно скористаємося його люб’язністю, але скоро їдемо зі Львова. І тому, може, він знає львівські помешкання, де могли б зберігатись такі предмети, може, можна було б зустрітися з господарями? Комісійні йому неодмінно перепадуть, цей пан дуже порядний.

Антиквар знизав плечима, а потім неохоче вимовив:

— Та є тут одна сімейка на Галицькій, матуся з синочком, їм місце на Кульпаркові[11], вони, зрештою, по черзі туди й потрапляють. Вони викликали нас оцінити своє добро. Ми недавно продали їхню люстру. В них лишились предмети від старих мешканців, ще поляків, які тікали в тридцять дев’ятому. Мають картину «Жертвоприношення Ісаака».

— У Матюшенків? — перебив антиквара жіночий голос із підсобки. — Вони вселились у сорок шостому, не в тридцять дев’ятому. Але до них порядних людей посилати не можна.

Пам’ятаю, тоді я дуже злякалась, що мені не дадуть адреси Матюшенків. Але спокійно перепитала, що в них за картина. Можливо, в нас така є.

— Картина стара, але бездарна. Вона справді XVIII століття. Але якась базгранина, а не жертвоприношення Ісаака. Навіть пропорції належним чином не витримані, що вже казати про інше. Але можете спробувати з ними поговорити. Десь у мене був їхній телефон.

— Краще б адресу... — тихо попросила я, сама не знаю чому.

— Так, телефон у них, здається, відключений, але й двері вони не завжди відчиняють. Власне, чому ми з ними не сторгувалися? Вони хотіли шалених грошей за ту картину, казали, там справжня дубова рама. Але ж рами в мене йдуть окремо, до чого тут картини? — антиквар показав на розкішні багети, які стояли в кутку. — Спробуйте поговорити з ними, якщо не боїтесь. Мені та картина не потрібна. Все, що вони мали пристойного, ті люди прожили ще за совітів.

— Одразу після розвалу, — знову втрутився голос невидимої жінки, — за совітів вони жили добре, всі їхні стреси й шизи почалися після розвалу.

Антиквар дав нам адресу Матюшенків і більш-менш детально пояснив, як дістатися до них. Сказав, що вони завжди вдома, але можуть і не відчинити. Порадив нам сміливо казати, ніби з житлової контори, тоді вони підуть на якийсь контакт. А далі хай Бог помагає.

Ми вийшли на холод, і Мішель знову запропонував десь присісти. Вкотре кава й тістечка, я добре пам’ятаю, як мене тоді вже нудило від них, а Мішель ще й замовив по шматкові торта величиною з блюдце. Ми розгорнули план старого Львова, вже добряче заляпаний львівськими стравами, до яких тепер додався крем з наших тістечок. Знайшли кам’яницю Рорайських. Ідентичність між старим і новим планом встановлювалась не автоматично, проте згадана кам’яниця була в тому самому кутку старого Львова, де й оселя Матюшенків. Це було десь поблизу західної межі львівського середмістя.

Ми сиділи при столику біля самого вікна, він дивився на вулицю й неуважно слухав, що я казала. І раптом схопив мене за руку. Мені здалося, ніби він щось чи когось побачив за вікном. Він поцікавився, як я дивлюся на те, щоб піти туди завтра. На що я відповіла: «Сьогодні або ніколи». Тоді він запитав: «А може, поблукати Львовом і піти до них у другій половині дня?» Я сказала: «Навіщо ходити в темряві під львівськими арками, коли все-таки це можна зробити при денному світлі». А втім, якщо він мені пояснить, чому не варто йти зараз, я готова його вислухати. Він мовчки зітхнув, і ми рушили на Галицьку.

Цього разу потрібний нам під’їзд був у першому ж внутрішньому подвір’ї. Код спрацював, і ми рушили вгору в абсолютно темному просторі, присвічуючи собі дорогу мобілками. Квартира дванадцять. Звісно, нам потрібна квартира тринадцять. Це поверхом вище. У темряві ми долаємо ще один поверх і намацуємо одвірок. Шукаємо дзвінок. Синій промінь