Читати книгу - "Справа прокурора Малахова"

на столі вже стоїть снідання і кава. Життя йде рівномірно і ритмічно, як добре відрегульований годинник, і вторгатися в цей знайомий і звичний світ ми не дозволимо нікому. Шкода, що там, на заводі, грубі і малоінтелектуальні люди не розуміють всієї важливості цих закономірностей, їхній розум не може всього збагнути, а то б вони зовсім інакше ставились до Ігнатьєва, цінили б його краще. Але що вдієш — «нєсть пророка в своєм отєчествє». З цим доводиться тимчасом миритись, та рано чи пізно геніальність Костянтина Ігнатьєва визнає весь світ, і це так само незаперечно, як існування оцього некруто звареного яйця, яке висунулось із блакитної фарфорової чарки і ніби просить, щоб по ньому вдарили ложечкою.

Від цієї думки Костянтин Павлович усміхнувся, і посмішка ця зразу відбилась на стомленому і стривоженому обличчі матері, яка сиділа з другого боку столу. Софія Григорівна все життя своє присвятила тільки синові. Чоловік її, відомий лікар, помер десь у середині тридцятих років, коли Костя вже був студентом, тому всі двадцять чотири години на добу Ігнатьєва турбувалася тільки про сина, про його зручності, про розвиток його безсумнівної геніальності, Для неї Кость був богом, вигаданим чи справжнім — це було байдуже, якому вона поклонялася несамовито.

Це преклоніння Костянтин Ігнатьєв сприймав більш ніж доброзичливо. Ніде не говорили про його геніальність, тільки дома він повсякчас чув про неї, і це було дуже приємно. Всюди його змушували працювати і робити чи вивчати речі, які йому не подобалися, зате дома він од усього цього був вільний: тут можна було робити тільки те, що хочеш. Мати створила довкола нього затишний і зручний світ, де всі його бажання передбачено й попереджено, де можна ні про які життєві дрібниці не думати.

Софія Григорівна зовсім не думала про нерозумність і неприродність такого виховання в наш час. Вона вважала за свій святий обов’язок сприяти розвиткові сина-генія, і для цього не шкодувала ні часу, ні сил.

Грянула війна, завод, де вже працював тоді Костянтин Ігнатьєв, евакуювався до Сибіру, і мати знову знайшла можливості зробити для сина невідчутними всі нестатки. Її не турбувало те, що в сина нема друзів чи коханої. Навіть навпаки, вона завжди вміла довести, що молоді люди, які його оточують, остільки нижчі за нього в своєму розвиткові, що водитися чи приятелювати з ними просто нерозумно.

Того ранку Ігнатьєв почав сніданок у незвичному мовчанні. Розмова однаково мусила кінець кінцем зійти на заводські події, а згадувати про них не хотілося. Нарешті, коли гаряча кава вже парувала у склянці і довелося хвилину почекати, щоб не опекти губів, Ігнатьєв сказав:

— Воістину чудні діла твої, господи, на цьому світі. Ти знаєш, мамо, я ніколи не думав, що люди можуть бути такими нерозумними, нахабними і нетактовними. А головне, мене дивує їхня самовпевненість. Вони хочуть зробити роботу, яку навіть я не в силі зразу осягнути. Я не знаю, як врятувати їх від провалу? Адже моє ім’я, хочу я чи не хочу, однаково пристебнуте до цього винаходу, вони призведуть до ще одного вибуху, а тінь ляже на мене. Що мені зробити, як ти гадаєш, мамо?

Тільки-но Ігнатьєв почав говорити, Софія Григорівна застигла, вслухаючись в кожне слово, у кожну, бодай незначну, інтонацію. Все для неї мало величезну вагу. Вона знала, що Кость уже сам вирішив, а радиться з нею, щоб виявити свою увагу, і це сповнювало і радістю, і гордістю.

— Може, написати листа в газету? — нерішуче запитала вона, підсуваючи синові сухарики.

— Це добре було б, але не вмістять. Треба зробити якось так, щоб, не відмовляючись від винаходу, я не відповідав за їхні безглузді досліди. Дивні люди, вони хотять благесенькими струмочками своїх кволих знань замінити мої знання, мій досвід. Знаєш, мамо, може, це трохи і нескромно з мого боку, але інколи я почуваю себе величезною рікою знань і досвіду. Ще я не знайшов точки прикладення своєї сили, але знайду, неодмінно знайду. Волга теж тисячоліттями не знаходила простору для своєї сили.

— Це нехороше порівняння, — заперечила мати. — Волгу просто загнуздали і примусили працювати. Я ніколи не дозволю, щоб з тобою трапилося щось подібне.

— Порівняння, може, і невдале, — посміхнувся син, — але великим вченим, винахідником я все-таки буду, скільки десятків басових не опинилося б на моєму шляху. Рано чи пізно мене визнає весь світ, і тоді я не пускатиму Басову навіть на поріг своєї приймальні.

Він допив кофе, відсунув склянку, підвівся з-за столу.

— Важкий і неприємний у мене сьогодні буде день; побажай мені успіху, мамо.

— Від щирого серця, синочку, — Софія Григорівна навіть просльозилася, цілуючи сина на прощання. Як хотіла б вона прийняти на себе всі приготовані для нього удари, захистити його від неприємностей, від злих людей, від…

Додумати вона не встигла, стукнули двері, син вийшов з дому, спустився сходами на подвір’я, відімкнув гараж, любовно торкнув рукою новісінького зеленого «Москвича» (нічого, нічого, почекайте, люди, колись найпрудкіша машина стоятиме тут у гаражі) і виїхав на шосе. Машина сунулася повагом — потік людей і автомобілів прямував до заводу, швидко не поїдеш. Та, незважаючи на те, що про спізнення не могло бути й мови, Ігнатьєв поспішав і нервував. Йому не подобалося бути у владі цього людського потоку, який нав’язує тобі свою волю, свій темп руху, свій напрямок. Він хотів вирватися і навіть спробував це зробити, звернувши на паралельну вулицю, але вона вела вбік од заводу, і через два квартали довелось знову повернути до головної магістралі, та ще й чекати кілька хвилин, доки міліціонер ласкаво дозволить тобі ринути в цей осоружний тисячоликий потік.

Нарешті, він все-таки дістався до заводу, поставив «Москвича»