Читати книгу - "Справа прокурора Малахова"

У своєму кабінеті, де все, до найменшої дрібнички на столі, було знайоме і рідне, він зразу заспокоївся. Одну стіну кімнати займала величезна шафа з книжками; до них він ставився, як до найщиріших друзів і, перебігаючи поглядом по корінцях, ніби вітався з ними. Друга стіна була скляною, за нею містилася одна з лабораторій, куди вели невисокі двері. Широке вікно виходило в ту частину заводського подвір'я, яке нагадувало парк і все було засаджено молодими каштанами й липами. Крони їхні вже сягали другого поверху, і осіннє, з ярого золота викуване, листя сухо шаруділо і коливалося за вікном.

Ігнатьєв сів до столу, мить подумав, переплів пальці рук, міцно стиснув, аж хруснули кісточки, і, не розплітаючи пальців, уперся долонями в стіл. Так, все вирішено. Хай Басова говорить і робить що хоче, він вестиме свою лінію. Зараз він почне роботу над подальшим удосконаленням винаходу і працюватиме стільки років, скільки буде потрібно. Він надто боляче опікся і не хоче переживати щось подібне вдруге. Він буде гранітно твердий, і ніхто не зіб’є його на манівці. А щоб на серці було спокійніше, він після роботи заїде в прокуратуру і офіціально попередить про свою цілковиту непричетність до дослідів Басової. Так, все ясно, вони мусять цілком категорично розмежуватись. І годі думати про це. Берімося до роботи!

Він був справді талановитим хіміком, і робота давала йому насолоду. Реакції для нього не були просто мертвими записами на папері. Він відчував повільну, ніби застиглу інертність азоту, буйну, напружену енергію кисню, підступну активність хлору, ядучу силу скромного і зовні такого непоказного йоду, працьовиту надійність кремнію, легковажну зрадливість водню, кипучий натиск металевого натрію і врівноважений спокій заліза. Для кожного з елементів у нього була своя точно визначена характеристика. Реакції для нього були трохи схожими на збройні бої, де хімічні елементи змагаються між собою, щоб створити нову матерію, і всі ці процеси він не тільки глибоко розумів, але і відчував інтуїтивно. Розробляючи свої винаходи, він ніби грався у якусь дуже давно знайому гру, де доводилося зустрічатися зі старими добрими знайомими, дізнаватися про них щось нове, часом несподіване, інколи розчаровуватися в їхній силі чи здатностях, інколи знаходити нові якості. Хімії він присвятив усе своє життя і тому дозволяв собі думати, ніби в цій науці для нього немає секретів. Він уже давно проник у найглибші таємниці складних органічних сполук і в середні віки напевне мав би славу алхіміка, який легко перетворює вугілля на гас, а цукор на каучук. Все це були дрібні, вже давно розв'язані завдання. Прозора пластмаса, міцніша за сталь, тепер володіла всіма його думками, і ні на чому іншому Ігнатьєв зосередитись не міг. Доки не ляже перед ним на стіл шматок цього матеріалу майбутнього, немає йому спокою. Для цієї пластмаси вже і назва готова — «ігналіт», просто, скромно, і кожен дуже легко може взнати прізвище винахідника. Але назва, і тріумф, і повне визнання прийде згодом, зараз одне — працювати.

Трохи пізніше він кинув роботу, витяг кілька аркушів чистого паперу і довго писав, перечитуючи написане і покусуючи тонкі губи. Раптом згадав, що телефон на його столі цілісінький день мовчить. Всі забули про Ігнатьєва, нікому він не потрібний. Ця думка на мить стривожила його, як важкий камінь, упала в тиху воду. Але розійшлися кола, і все знову затихло, заспокоїлось. Хай не дзвонять, так навіть краще, буде більше часу для роботи. Ще раз перечитав написане, сховав папери до кишені і вийшов з кабінету.

Малесеньке кошеня перебігло йому шлях, коли він підходив до «Москвича», і почуття тривоги від того ще збільшилося, — невдало складався цей день, може, не їхати до прокуратури? Ну, справді, що це з ним діється? Так він скоро, мов та забобонна баба, і по вулицях ходити боятиметься і через ліве плече плювати почне. До біса всі ці дурниці. Не вірить він ні в яке чортовиння; задавити б це кляте кошеня колесами, та воно вже десь зникло без сліду.

Авто знову сунулось у суцільному потоці машин і людей, що прямували з роботи додому, але тепер Ігнатьєва це вже не дратувало, всі думки його були зайняті майбутнім побаченням з прокурором. Як він мусить тримати себе? Які саме слова треба сказати? Їх, мабуть, треба приготувати вже зараз, заздалегідь, щоб потім не довелося підшукувати, верзучи щось недоладне.

Але потрібні слова чомусь не знаходились, і довелося покластися на випадок і власну винахідливість.

У кабінеті прокурора назустріч Ігнатьєву з крісла підвівся літній сивий чоловік з короткою люлькою в куточку рота. Він дивився на винахідника з гострою цікавістю, ніби давно чекав на його появу.

Кілька секунд вони мовчки придивлялись один до одного, намагаючись з першого погляду оцінити співбесідника, тільки прокурор робив це спокійно, врівноважено, а Ігнатьєв тривожно, хвилюючись; йому здавалося, що все його майбутнє залежить од цього побачення.

— Прошу сідати, — вказуючи рукою на крісло біля столу, запросив Зуб.

— Дякую, — інженер присів на краєчок просторого крісла.

— Слухаю вас, — привітно посміхнувся прокурор.

— Я Костянтин Павлович Ігнатьєв.

— Дуже приємно, я це знаю.

— Так, я інженер Ігнатьєв, я дуже хвилююсь… І прийшов до вас, до міського прокурора, саме для того, щоб восторжествувала правда.

— Щоб не було непорозумінь, уточнимо одну деталь, я заступник міського прокурора — Іван Семенович Зуб.