Читати книгу - "Справа прокурора Малахова"

— Для мене це не має значення, я прийшов до вас, як до представника закону… Я інженер Ігнатьєв…

— Так, це ви вже сказали. Мені й раніше доводилося вас бачити і чути про вас.

— Саме маючи на це надію, я і прийшов. Ви чули тільки про мене чи й про мій винахід?

— Про вас у зв’язку з винаходом.

— Я дуже радий це почути, але ви, мабуть, також знаєте про загибель… про страшну катастрофу. Все загинуло! Все! Все вибухнуло і полетіло в пекло до бісової мами! Вся апаратура пішла під три вітри, винахід вибухнув, Марія Іванівна Басова теж…

— Марія Іванівна теж вибухнула? — дозволив собі посміхнутися прокурор, навмисне знижуючи трагічне звучання ігнатьєвської мови. — От про це я ще не чув.

— Вибухнула, — не відгукнувся на посмішку інженер. — Звичайно, не в прямому, а в переносному розумінні цього слова.

— Ага, в переносному, ясно, — Зуб все ще хотів трохи заземлити розмову, зробити її конкретнішою.

— Так, вона вибухнула в переносному розумінні слова, а все останнє — у прямому! Все загинуло! У нас на заводі вже працює прокурор, всі говорять, неодмінно буде суд. Марію Іванівну міністр, звичайно, усуне з роботи. Знаю, він вже багато разів націлявся, та підходящого приводу не було…

— А досі ще не усунув? — просто, не надаючи цьому ніякого значення, запитав Зуб, але Ігнатьєв відразу ж спинився.

За цим питанням вчулися йому якісь підводні, нікому не відомі течії, може, натяк на впливові зв’язки Басової в науковому світі, може, щось інше, ще більш значне і впливове. В усякому разі, голос його зазвучав трохи збентежено і непевно.

— Ні, ще не зняв, — відповів він, — ви вбачаєте в тому якусь особливу ознаку?

— Ні, я в тому нічого не вбачаю. Продовжуйте, прошу.

— Правильно робите. Ніякої ознаки тут немає і бути не може, — ретельно переконував передусім самого себе Ігнатьєв. — Це просто недогляд міністерської канцелярії або технічна затримка. Директором на нашому заводі їй не бувати, в тому нема ніякого сумніву. Мабуть, найкраще їй буде піти кудись на наукову роботу.

— Пробачте, товаришу Ігнатьєв, час у мене трохи обмежений, — м’яко перебив співбесідника Зуб. — Я хотів би почути суть справи, у якій ви прийшли.

Ігнатьєв знову насторожився, намагаючись відшукати за цими звичайними словами якийсь інший, прихований зміст; нічого відшукати не зміг, але спокійнішим від того не став.

— Зараз я вам все розповім. Як би це сформулювати точніше…

— А ви формулюйте, як зможете. Я спробую зрозуміти.

— Гаразд. Зважаючи на те, що у нас на заводі працює прокурор, а начальника лабораторії Августова вже заарештували… Для мене і для всього колективу ясно — буде суд. І я хочу, щоб тінь злочинів Басової навіть найменшим своїм краєчком не впала на мій винахід.

— Тінь злочинів Басової, — задумано повторив Зуб. — Злочинів Басової. Яких злочинів? — несподівано різко, підводячи на Ігнатьєва свої проникливі очі, запитав він.

Інженер зрозумів: настала саме та рішуча хвилина, коли він мусить у твердості й непохитності позмагатися з гранітною скелею.

— Так, — зібравши всі свої душевні сили, твердо сказав він, — саме злочинів. Іншого терміну для її дій знайти неможливо. Хто штовхнув мене на ці передчасні випробування? Басова.

— А вони були передчасними?

— Безперечно. Хто навіть не подумав взяти дозволу в міністерстві, а пішов напролом, зазнавшись, переоцінивши власні сили і науковий багаж? Басова. Чому вона не спитала в міністерстві дозволу? Бо знала: не дадуть. В сміливості їй відмовити не можна, вона взяла на себе всю відповідальність, але від того її вина не зменшується, а збільшується…

Зуб мимоволі глянув на двері кабінету і побачив на порозі Володимира Івановича Малахова, який стояв і слухав запальну тираду Ігнатьєва. Невідомо було, ввійшов він тільки зараз чи на початку розмови, у всякому разі, інженер, сидячи спиною до дверей, помітити зразу його не міг.

— Я просив Басову дати мені чотири, максимум п’ять років, на проведення розрахунків і великої серії допоміжних дослідів, зробити додаткові теоретичні і практичні роботи, а тоді вже йти на велике випробування, маючи стопроцентну певність успіху.

— Так, продовжуйте, будь ласка.

— Прошу. Я мушу ще раз повторити, не можна заперечувати того, що товаришка Басова надзвичайно смілива; я просто не можу згадати такого ж відважного директора. Але це не міняє справи — на мій винахід лягла тінь, працювати над ним буде надзвичайно важко, Басова за все мусить відповісти.

— Скажіть, товаришу Ігнатьєв, — запитав Зуб, ніби навмисне показуючи Малахову свого відвідувача з усіх боків, — успіх і в цьому першому досліді бути міг?

— Звичайно, міг. Правда, стопроцентної певності не було ні в мене, ні в Басової, але успіх міг бути, більше того, мусив бути. Реакція виявилася активнішою, ніж було передбачено. Треба чекати чотири, максимум п’ять років, а вона мене поганяла, підштовхувала в шию: давайте, давайте, працюйте, працюйте, країні потрібний ваш винахід. Нашим вченим і технікам потрібна така пластмаса; ми мусимо виграти час… І от вам результат. Я пережив повну катастрофу своїх сподівань і надій. А що таке