Читати книгу - "Родовичі"

Коли відпливла остання лодія, Росько збіг до самої води, туго натягнув тятиву і послав навздогінці стрілу. Пустив з такою силою, що вона вп’ялася ледь не до половини в пащеку чудовиська і дрібне тремтіла на її кінчику тверда пір’їна яструба…

Тільки тепер огнищани зрозуміли, що вони перемогли, відігнали від свого порога нещадних ворогів. І нестримна радість охопила їх. Покидавши зброю і поклавши один одному руки на плечі, воїни утворили велетенське коло. Ходили навколо кузні туди й назад. А біля дверей, зіпершись на плече Роська, стояв старійшина Родь. Втомлена усмішка блукала по його обличчю, від очей до вуст, розгладжувала зморшки.

Воїни погойдувались, раз у раз скрикували, не даючи всістися воронню. Кричали щось нерозбірливе, несамовите, мов грім розбивав дерева чи вода падала з круч. Але щоразу серце Роська рвалося з грудей. Небо над берегом, річкою і селищем відкрилося вузькою чистою смугою, сонце зібрало увесь жар з нього і від цього стало велике і нестерпно червоне.

Войовничі вигуки огнищан дужчали, коли їхні погляди зверталися до дворища Воротила. І щоразу в них звучала неприхована погроза. Рухи воїнів ставали рвучкішими, а голоси зривалися на хрипіння, ніби в грудях кожного щось закипало.

Ще не встигло склепитись око сонця, як міцні дубові ворота посадникового дворища затріщали під ударами колод. Нетерпіння розпалювало огнищан і шал недавнього бойовиська ще не остудився в них, а тому натискали плечима, грудьми. Не хотіли чекати, поки їм відчинять чи хтось перебереться через огорожу.

— Помсти, помсти підступникові!.. Спалити!..

Увірвалися розлюченою юрбою, розбивали і нищили все, що траплялося на шляху. Чорними безтілесними тінями ховались по закутках служки і роби посадникові. Їх ніхто не зачіпав, тільки обпалювали поглядами і не знали, що з ними діяти. Аж поки хтось не вигукнув:

— Розходьтесь, розходьтесь!.. Ми вигнали нашого волостелина! Ви вільні!

І в різних кінцях дворища підхопили:

— Вільні, вільні!..

Росько теж підхопив це слово, і воно наливало його гнівом. Вимовляв пошепки і вголос, посилав поперед себе і кидав догори, зціплював зуби, і воно пробивалось крізь них. Воно було всесильне: підрубувало стовпи і розвалювало кліті, перекидало чани і розпорювало подушки. Хтось випустив посадникових собак, і вони, люто шматуючи один одного, смердючим клубком викотились за ворота, зникли в мороці ярів.

А потім враз над хоромами здійнялося високе полум’я, і вогонь жадібно забігав по стінах, покрівлі, зазирав у вузькі щілини вікон. Сухе дерево тріщало й прискало жаринами. Дим поповз низом, забиваючи клубками закутки, змушуючи відступати людей…

Гоготів вогонь на посадниковому дворищі, дражнив небо і жбурляв ледь не до води палаючі головешки. І раптом із того велетенського вогнища долинув розпачливий зойк. Ні, не зойк, а пронизливе виття, моторошне, безугавне. Враз стихли сміх, вигуки, аж ніби навіть тріск дерева. «У-у-у-ай-й-й-е-е-е… у-у-у-ай-й-й-е-е-е!..» — тягнулося і тягнулося, обсипаючи морозом розпашілих огнищан. Усі заціпеніли, тільки важко дихали.

— Це духи посадникового дворища гніваються, — прошелестіло десь у сутінках. — Це духи… духи… швидше звідси… — загомоніли огнищани і, не повертаючись спинами до вогню, щоб духи не вчепилися ззаду, посунули з дворища.

Тільки Роська залишився стояти. Чому й сам не знає. Ні, він не злякався. Після того, як упокорив чорних коней, як побував у самій гущі січі, де над головою виблискували мечі, але жоден не впав на нього, упевнювався, що боги прихильні до нього. Недарма блукав з віщуном і вистежував жертву для них. То чому ось тепер повинен боятися чужих духів? Огнищани ж перемогли варягів, вигнали разом з ними і Воротила. Отже, боги були за них. Тож вони допоможуть вигнати йому і духів посадника, щоб він уже ніколи не повернувся на це дворище.

І хоч крик не стихав, у ньому вчувалися передсмертна туга і безсила лють. Росько, стиснувши короткого меча, спритно прослизнув у вікно.

Сторожко ступаючи і роззираючись ва усі боки, минув довгий і вузький хідник. Тут вогню що не було, тільки дихав димом та закидав у шпарини між дошками іскри, що відразу і гасли.

Йшов то в суцільній пітьмі, то звідкись вузьким променем пробивалося світло, здавалось, що це хтось вогненноокий пильнує за ним. Було відчуття, що ось-ось чиясь рука ляже на плече і хтось зазирне в обличчя… А то звідкись, може, з клубочення диму, прозирало обличчя Кара, вірніше, його очі, розширені й світлі. Біль, біль нестерпний у них… «Ну, чого вп’явся? Чого причепився до мене? — супив брови хлопець. — Забери своїх духів, забери!.. Не хочу, щоб навіть вони були на нашій землі. Згиньте!»

А крик пробивався аж із самих глибин землі, ніби теж наливався пекельним жаром вогню. Росько зрозумів, що то людське волання про порятунок. І пригадались розмови серед огнищан про те, що посадник чинить нещадну розправу з непокірними та зухвалими. Ніхто, говорилося, не відає, скільки тих бідолах гибіє у глибоких і смердючих порубах, де вода сягає колін і цятки світла не побачиш. Там чоловік втрачає людську подобу і забуває мову… То, може, це й голосить котрийсь із тих нещасних, про якого люди уже не пам’ятають, а боги, мабуть, так глибоко не можуть знайти?..

Збіг вузькими східцями, по яких уже лиськали синюваті полиски вогню. Мерехтливе світло виривало з пітьми товсті колоди, з яких стікала вода, мов довгі гадюки одна за одною повзли по них. Важка стеля притискала до долівки і хотілося швидше впасти, заплющити очі, затулити вуха. Він і справді мало не впав, спіткнувшись об ляду. «Так ось звідки долинає той голос! — відразу забув про свої страхи. — Ось куди його замурували! Треба підняти». Заходився підважувати мечем, і ляда трохи піддалася. Тоді наліг усім тілом, аж зуби зціпив, і набряклі дошки глухо грюкнулись об колоди, відкрили під ногами темну глибочінь…

Крик урвався.

Росько нахилився, в лице дихнуло затхлим повітрям, вологим і густим, як дим.

— Є тут хто? Озовись!.. — гукнув, але