Читати книгу - "Родовичі"

А в спину дихав гарячий дим, і вогонь повз уже по підлозі до ніг. Ось-ось усе тут спалахне, як у домниці, яку розпалює дядько Родь. І Росько наважився — вхопив ту руку, слизьку, холодну, потягнув до себе.

З-під кучми волосся блиснули на нього нажахані очі, але роздивлятися було ніколи, і він поволік порятованого східцями нагору. Чув, як билося його тіло об дошки, озираючись, бачив, як чіплявся вогонь за його одяг. Але тільки давкий стогін, схожий на схлипування, виривався з грудей в’язня.

Духи вогню, мабуть, розгнівалися на Роська. Але за віщо? Можливо, за те, що наважився вивільнити з порубу жертву, яку полишив їм посадник Воротило. Духи оскаженіло вимахували перед ним червоними віхтями, тицяли прямо в обличчя, напускали такого густого і їдучого диму, що доводилося зупинятись, щоб прийти до тями. Ось тоді й зринало в ньому майже непереборне бажання висмикнути свою руку з чіпких, тепер уже спітнілих пальців врятованого і, сильно, пружно відштовхуючись від східців, долівки, вистрибнути з вікна на тверду землю.

Але ж хіба покинеш оцього вимореного голодом і темрявою чоловіка? Хіба для того добивався крізь вогняну хурделицю до порубу, щоб загинув він тепер, коли так близько порятунок? Десь тут мусить бути вихід, двері, за порогом вечорова прохолода, трава в росі…

І він, низько пригинаючись, пробігав вузькими хідниками, налитими важким димом, плутав у клітях, де хрумтіло під ногами сухе зерно і їдко горіла в’ялена риба. З однієї з них вони ледве встигли вибігти, бо відразу ж, завалюючи вихід, обвалилася стеля. Довгий, сучкуватий сволок одним кінцем увігнався в землю, а другим вистромився в небо, мовби підпалюючи його. Росько ще встиг вхопити краєм ока іскорки зірок, а спину обвіяло пекучим вітром. Але тепер знав, що вихід десь близько, кинувся хідником в один бік, потім у інший. А там у розпашіле обличчя дихнуло свіжим струменем, і він, не приміряючись і не вибираючи, з розгону кинувся на дошки. Гострий біль пронизав плече, щось тріснуло, клацнула клямка — і вони на волі.

Ще спромоглися відповзти далі й знесилені впали на землю. А вона помалу гойднулась униз, потім убік, аж наче їхні тіла посунулися з неї. І Росько сперся на лікоть.

Хотів підвести голову, щоб глянути, куди ж вони котяться, а вона падала в солодкій втомі. Отак літали, аж поки не потвердішало під боками. Тоді Росько відчув, що змерз, аж зуби цокотіли, смикнув руку:

— Пусти… чуєш, — повернув голову до порятованого, силкуючись розгледіти його.

Той ворухнувся, сів і засміявся так дзвінко й чисто, що Росько аж рота розкрив від здивування.

— Зачекай хвильку, трохи відійду… Я в тебе вчепився, мов у материну сорочку. Треба ось так… — і заходився відгинати свої пальці на Роськовій руці.

А ще через якусь мить зірвався на ноги і почав виробляти щось несусвітнє. Підстрибував і падав на землю, перекочуючись зі спини на живіт, розмахував руками, лахміття віялось круг нього. Здавалося, що то кружляють чорні хижі птахи, а він розганяє їх.

— Воля!.. Я вільний!.. Хотіли згноїти мене у порубі, а не вийшло! — кричав до дерев, до вогню, до річки і до зірок. — Не вийшло! І не вийде! Мене б згноїли, а воля б залишилась…

Дивні то були слова, ніколи не чув їх Росько. «Що ж то за воля? Де вона? Яка вона? — билася думка. — І чому, коли людина гине, воля залишається?» Дивні були слова, і Роськові здавалося, що від них вищає вогонь над посадниковим дворищем, а вітер дужчає і зірки напливають на землю! Коли порятований вгамувався, повів його Росько до своєї хижі. І ніс у душі якусь розтривоженість. Не знав, звідки вона прийшла. А тому весь час озирався на темну постать того, кого витягнув з порубу.

Дотлівало дворище посадника Воротила. І якби хтось глянув на нього, то йому стало б моторошно. Нікого не було навкруг, тільки вогонь, вогонь… Не чути людського лементу, не перебігають тіні в мерехтливому світлі, не сплескує вода… Нічого не взято з його дворища, жодної зернини. Нехай згорить усе дотла, щоб і дух Воротилів згинув, щоб не було на чому йому відродитися. Розвівав вітер попіл з його дворища та цілу ніч вили навкруг згарища посадникові пси.

Тільки вранці роздивився Росько порятованого. Невисокий смаглявець, жвавий і меткий, з чіпкими очима. Росько й прокинувся, відчувши на собі пильний погляд. Та він не викликав ні збентеження, ні роздратування, був теплий і ласкавий. Давно ніхто так не дивився на нього, бо материні очі уже забував. Хіба що Літана…

— Я Брич[24]. А як тебе звуть? Росько? Ти, мабуть, народився тоді, коли було багато роси… — Росько нічого не відповів, тільки плечима здвигнув, мовляв, хіба я знаю.

А Брич засміявся:

— Хочеш, я тобі розповім. — Сів якось незвично для Роська, схрестивши і підігнувши під себе ноги, заплющив очі й, ледь погойдуючись, повів тихо:

— Сталося це літнього ранку, перед сходом сонця… Батько взяв тебе на руки, виніс надвір і високо підняв. Теплий вітер обвіяв твоє тіло, то він твій запах ухопив. І розніс його скрізь, щоб дерева і трави, звірі і птахи, річка і небо запам’ятали його. Нехай усі знають, що ти народився на цій землі.

А вона кругом була засіяна росою. Вночі, коли всі сплять, вона впала великими краплями з чистого, безхмарного неба і світилася… Батько довго дивився на неї і назвав тебе Росько…

— Немає батька… уже давно… — перехопило подих Роськові, і він ледь стримав схлипування. — Повів князь у те страшне дике поле, кажуть, аж десь у хозарські землі.