Читати книгу - "Родовичі"

Попереджуючи розпитування, додав:

— Матір з сестричкою минулого літа теж забрали… Вийшли люди з лісів і повели з собою…

З Бричевого обличчя уже зітерся радісний усміх, очі широко розплющені, але не вгадати, що там у них, бо чорні-пречорні. Дивився у прочинені двері хижі, там прозирав клаптик неба, погойдувалась гілка і яблуко на ній, на подвір’ї вилискував боками камінь, об який гострили різну хатню кузнь[25] і зброю.

— Непосидючий наш князь, показує свою силу ворогам у далеких краях, а нас тут… Печеніги жити не дають, так і пильнуй, щоб не накинули зашморг на шию і не поволокли на продаж. А ці варязькі зайди… теж ладні обдерти. Збирають данину князю, боярам та воєводам, а потім ще й собі. А князь, мабуть, і не відає про це, — ї в голосі його був чи то осуд, чи то сумна покора.

Та, видно, такий він був вдачею, що не міг довго журитися і всидіти на одному місці. Бо в голосі уже не чулося й знаку туги, очі знову весело спалахнули:

— Не хлюпай носом, хлопче! Ти ж уже воїн, еге ж? І мене з якої ями витяг та від вогню порятував. Я теж сам-самісінький на світі. От і виходить, що ти один і я один, а разом удвох. Боги нас привели один до одного.

Росько не відводив від Брича очей. Що він за людина, звідки? Про себе нічого не розповідає, а про Роська та його батька отаке розповів. А може, він віщун? Еге ж, віщун. Зовсім не схожий. І чому тоді сидів у посадниковому порубі мало не до загину? Хіба не міг розтрощити його, відігнати вогонь?

Ні, не схожий Брич на віщуна. Глянеш йому в лице і відразу ж здогадуєшся, що в нього на думці. Слова висипаються з нього легко, мов рясний дощ торохтить по лопухах. І немає в них ні таємничості, ні загадковості… Ось вони, слухай тільки, і все тобі буде зрозуміло.

І слухає хлопець, жодного слова не проґавить. Ніби закидає дрібну сіть на рибу, заганяє туди її, підтягує та ще підтрушує, зазираючи: що ж упіймалося? Отож і Росько вбирав у себе слова смагляволицього Брича. Інколи вони здавалися йому і забарвленими по-різному. То червоне злетить, аж обпалить, мимоволі хочеться відсахнутись, то синє, мов небо погідної години, а буває чорне впаде, таке важке й тверде, що наче в землю провалюється. А найбільше білих, світлим струмком по камінчиках котяться, чуєш їх, і хочеться усміхатися.

Говорить наче й по-огнищанському, а Росько не все розуміє. Тоді береться розпитувати. Брич підсміюється, ще й трохи кепкує.

— Та ви тут, у цьому закутку, і мови людської не знаєте до пуття. З ведмедями та вовками перегукуєтесь тільки.

Набурмоситься Росько, витисне з себе:

— Нічого, зате мечами не згірш за інших рубаємось. Варягам дали прочухана та й тебе з порубу витягнули.

— Ого-о-о-о, — протягнув Брич. — Я бачу, тут люд серйозний, жартів не сприймає. А я полюбляю колючок у свою балачку насипати. За що й прізвище таке отримав…

Роськова насупленість, видно, його не дуже зачіпала, бо сміявся собі, тільки поплескав хлопця по плечу та заходився пояснювати, що ось так говорять співуче у новгородській землі, в Києві м’яко, а племена, які живуть у верхів’ях Оки та Ітиль-річки, прицокують… А ще казав, що оце слово печенізьке, а те греччинське. Хвалився, що мови й цих племен знає. Великі вони числом, огнищани супроти них, що листя з одного дерева в цілому лісі. Греччини живуть у хижах з каменю, ховаються за високими і неприступними мурами. Лодії мають такі, щогли яких врівні були б з їхнім крутим берегом…

Печеніги ж — плем’я кочове, не мають місця постійного. А тому нічого не сіють і не жнуть, тільки коней та худобу випасають. Ніхто не знає, скільки їх там, у тому Дикому полі[26]. Як потоки води після зливи заливають яруги, так і вони з’являються великою силою нізвідки, витоптують трави, нападають на весі руської землі, а потім зникають невідомо куди, наче пропадають безвісти…

Греччини тримають під своєю рукою багато люду, чимало племен і родів сплачують їм данину. Народ цей лукавий і підступний. І мова їхня така ж: говорять, то ніби кожне слово медом поливають, а ковтнеш, гірко стане. Печеніги ж мовлять, ніби стріли пускають, слова з горлянки викидають, шпурляють тобі в лице.

А потім уже й зовсім несподівано запитав:

— Хочеш навчитись по-печенізьки мовити?

Росько, наче заскочений зненацька заєць, крутнувся туди-сюди, ховаючи очі. А потім лише руками розвів, мовляв, не знаю, чого ти від мене хочеш і що воно таке — навчитись мовити по-іншому. Схоже було на те, що оці слова в Брича вихопились мимоволі, що він теж трішки розгубився. Мабуть, ще ніколи не брався когось навчати. «А може, — хотів взяти його на кпини Росько, — оті чужинські слова переплутались, що не в змозі тепер і сам розібратись? Застрягли в горлянці, жодне не хоче поступитися іншому… Отаке зі мною теж може статися». Але вголос нічого не сказав, бо ж цікаво. Це ж тільки кому обмовся, що знаєш по-печенізьки. А Літані й казати не треба, ото дивуватиметься та перед іншими дівчатами хвалитиметься. А сам він, коли стане дорослим воїном, піде з князівською дружиною в степи, зустрінеться з тими кочівниками й усе про них вивідає, бо ж знатиме по-їхньому…

Чомусь бачились ті дикі степи широкими і сліпучо-мерехтливими, мов річка під сонячним промінням. А трави високі й холодні від роси. І сонце просто по них котиться, а вночі зірки падають під ноги і треба ступати обережно, щоб не пороздушувати їх. Вони ж, мабуть, крихкі… А ще, напевне, дзвенять, дзвенять…

А Брич, Брич… Ох, не простий він чоловіки Примружився і все бачить у Роськових очах: його сумніви і вагання, підсміювання